Продовжуємо писати літопис російсько-української війни в розповідях військових з Придесення.
Сьогоднішня розповідь про сором’язливого хлопця, який без вагань в перший день повномасштабної агресії став на захист України.
Негода Богдан Олександрович народився 15 серпня 1996 року в селі Погреби. Проживає в селі Зазим’я. Тут же закінчив 11 класів. Після школи поступає в КПІ, але в процесі навчання розуміє, що обрана спеціальність не відповідає його очікуванням. Тому вирішує залишити університет та піти працювати і таким чином визначити, який напрям роботи йому найбільше подобається.
Приблизно на цей період припадає досить активний етап розвитку воркауту, яким також захоплюється Богдан. До речі, його рідний брат Антон у складі команди «Workout» у 2012 році став переможцем четвертого сезону шоу «Україна має талант». З вересня 2024 року Антон служить в 153 бригаді ЗСУ.
Попрацювавши певний час на підприємстві, яке займалося ремонтом побутової техніки, Богдана призивають на строкову службу. З 2019 по 2021 рік хлопець служить спочатку в навчальному центрі «Десна», а потім у місті Київ (рота ВСП).
Після звільнення, не встигши звикнути до цивільного життя, Богдан все більше починає перейматися питанням повномасштабного вторгнення, яке так активно обговорюють в інформаційному просторі.
24 лютого 2022 року… В кожного свої спогади про цей день. І, звичайно ж, не виключенням є Негода Богдан Олександрович.
Після звільнення зі строкової служби його включили до оперативного резерву першої черги. Але навіть й без цього зобов’язання, очевидно, рішення хлопця було б аналогічним. Зібравши речі, Богдан вирушив до Броварського РТЦК та СП.
На місці дізнався, що набирають у 30 та 72 бригади. Десь на підсвідомому рівні вирішив зупинити свій вибір на другому варіанті. Мабуть, тому що Біла Церква є ближчою і відносно ріднішою, адже знаходиться в Київській області. До вечора група прибула в частину, оформилися, отримали зброю.
Приблизно в обід 25 лютого 2022 року підрозділ 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців вирушив на позиції. Богдану випала можливість обороняти Броварський напрям в селі Русанів, на березі річки Трубіж.
Спочатку було складно. Досвіду немає, злагодження відсутнє. Так, за спиною строкова служба. Так, вмієш тримати в руках автомат. Але ж війна це зовсім інший рівень. Богдан згадує, що тут йому на допомогу прийшли досвідчені військові, частина з яких були учасниками АТО. Хлопець потихеньку втягувався та набирався впевненості.
Підрозділ перебував тут до 1 квітня. І коли росіяни почали відступати з Київщини, наші захисники за наказом командування протягом орієнтовно двох тижнів просувалися по слідах загарбників в Чернігівській та Сумській області. Зупинившись на нетривалий час на кордоні в районі Білопілля, рушили далі. Було наказано звільнити Козачу Лопань.
З цією метою захисники зайняли якийсь навчальний заклад за кілометрів 50 від м. Золочів та почали планувати свої наступальні дії.
Зайнявши бойові машини, військові рушили в напрямку населеного пункту, який було наказано звільнити. Попередній штурм іншої роти 72-ї бригади був невдалий, тому підрозділ Богдана повинен був прикрити відступ цього підрозділу та зайняти їхні позиції в посадці біля села Світличне. Як таких штурмових дій хлопці не вчиняли. В основному робота полягала в утримуванні позицій. Але за тиждень, який вони там провели, ворог неодноразово накривав їх вогнем. Згодом їх поміняла інша бригада і підрозділ Богдана відступив до Золочів, звідки на автобусах їх перемістили південніше – до Тернової.
Сюди вони прибули орієнтовно в 20-х числах квітня 2022 року. Школа, в якій вони дислокувалися, знаходилася за 40 кілометрів від лінії бойового зіткнення. Тут під керівництвом командира взводу хлопці проходили навчання та готувалися до чергового штурму. На бойове завдання в район Молодови та Старого Салтова вирушили 30 квітня.
Штурм видався відносно легким. Працюючи за заздалегідь складеним планом, хлопці швидко зайняли позиції, хоча по ним і вівся постійний артилерійський та мінометний вогонь. Богдан пригадує, що перебування в цьому селі виглядало дивним – попри постійні обстріли, по вулицях без діла ходили місцеві п’яні люди. Але коли канонади затихали, то до наших військових навідувалися також і адекватні цивільні, з якими наші хлопці ділилися їжею. Натомість цивільні розповідали, що до цього вони перебували в окупації. Населений пункт в основному займали підрозділи ДНР та ЛНР, які при наближені української армії почали активно втікати, забираючи в населення будь-який транспорт.
Через днів три місцева тероборона замінила підрозділ Богдана.
5 травня запорожці почали черговий штурм. Просуваючись в напрямку нового населеного пункту, який потрібно було звільнити, у командира взводу сталася епілепсія і його довелося евакуювати. Але колона рухалася далі. Проїхавши перехрестя в напрямку Українки, підрозділ спішився та почав окопуватися. В цей час ворог накривав їх вогнем. Під час танкового обстрілу поранення отримав командир відділення, якому за кілька годин до цього довелося очолити взвод. На жаль, під час евакуації він помер. Також від падіння стіни будинку, в якому переховувався екіпаж БМП, загинув навідник. Згодом їх на цій позиції замінив інший підрозділ і Богдан з побратимами відійшли до лісу.
Сюди їм доставили двох зловлених окупантів з Карелії, які, захопивши в заручники цивільного чоловіка, хотіли щоб він вивіз їх з України. Але автоматна черга українських військових зупинила втечу. Полонених довірили стерегти Богдану. Росіяни «співали» всім звичні пісні – що їх змусили воювати і опинилися вони тут випадково. Умови для полонених були створені ідеальні. Для порівняння, росіянам настелили дошки та якесь ганчір’я, а їхні сторожі по черзі відпочивали на холодній землі.
Наступного дня підрозділ рушив на базу в Терновій, щоб відвезти полонених та пошкоджену бойову машину. Під час підйому на пагорб над річкою Сіверський Донець почався ворожий обстріл з іншого берега, який ще був в окупації.
Постріл влучила в БМП, але, на щастя, замість баків і боєкомплекту — у закріплену ззаду колоду, що врятувало екіпаж. Богдан отримав контузію, але зміг відбігти та сховатись за пагорбом.
Поруч побратим втратив пальці. Негода наклав йому турнікет. Але ефект від цього був слабкий. По-перше, турнікет неякісний. По-друге, як вже пізніше дізнався Богдан, при звичайній кровотечі достатньо тугої пов’язки. Згодом повідомили про ще одного тяжко пораненого. У нього були серйозні травми ніг і руки. Разом із санітаром вони наклали турнікети та витягли його вгору на пагорб, використавши мотузку й карабін.
Прибула евакуаційна машина, яка забрала найтяжчих. Решту домовились виводити невеликими групами пішки. Богдан, маючи лише контузію, вирішив іти разом з іншими.
Коли настала їхня черга виходити, вони рушили в зазначений напрямок, але нікого не знайшли й вирішили перечекати в лісі. Там випадково натрапили на старшину, який дістав пошкоджений ЗІЛ із пробитим колесом. Завантажилися в кузов і поїхали на базу. Дорогою машину сильно підкидало, Богдан притискався ящиком з боєкомплектом, щоб не літати по кузову.
На одній з точок вони передали медикам санітара з контузією. Негода і ще двоє побратимів, які теж отримали схожі контузії, відмовилися від евакуації — хотіли просто дістатися бази, помитися й відпочити. По дорозі старшина зізнався, що не знає паролів і доріг, але на блокпостах їх усе ж пропустили.
Вже в Терновій виявили, що на дверях ЗІЛа були намальовані «зетки», тож для військових на блокпостах їх вигляд був ще більш підозрілий. Проте хлопцям пощастило — дісталися школи, де базувався підрозділ, змогли відмитися й перепочити. «Хоч я ще й підхопив застуду після ночівлі на землі біля полонених, головне було те, що ми нарешті опинилися в більш безпечному місці». – пригадує Богдан.
Після чотирьох днів відпочинку Богдана знову включили в групу на виїзд. Через нестачу людей і збіг обставин саме йому видали кулемет, бо офіційно значився «навідником», що виявилося посадою кулеметника. Так він опинився на новій позиції під селом Тернова (інша Тернова, яка ближче до кордону). Екіпаж зайняв блокпост, збудований окупантами, і Богдану доручили кулеметне гніздо на перехресті доріг. Автомат при цьому в нього теж залишився, тому носив і його, і кулемет разом із боєкомплектом.
Перші дні минали під постійними обстрілами: танки, авіація, гелікоптери. Вперше підрозділ накрили фосфорними боєприпасами. Завдяки накриттю бліндаж, в якому тоді чергував Богдан, встояв, але село вигоріло, бо вітер подув на хати. Після цього Негода вирішив у подібних випадках перебігати в погріб до побратимів. Обстріли тривали щодня, пересуватися навіть між позиціями доводилося перебіжками, а згодом ще й перестрибуючи коров’ячі «міни». Напередодні танк влучив у хату цивільних. Це змусило людей виїхати, а худобу відв’язати. Відтак корови почали пастися біля позицій українських військових.
Одного разу російські гелікоптери зайшли низько і працювали по позиціях. Наші хлопці зі «Стінгером» і «Іглою» намагалися збити один із них, але ракети не спрацювали — гелікоптер утік. Але, попри це, після того вони більше так близько не підлітали.
Загалом підрозділ пробув там близько тижня, у складних умовах і під щоденними обстрілами, перш ніж постало питання ротації. До речі, тут Богдан отримав ще кілька контузій, які не оформляв. Одного разу до нього в бліндаж залетів вихлоп від пострілу РПГ, який виконував його побратив. Через роботу ворожого крупнокаліберного кулемета хлопець не почув попередження «Постріл». Окрім того, напередодні по позиції українських військових відпрацювали два танки. Було приблизно 8 прильотів за 2 хвилини. Два прильоти лягли біля входу в бліндаж, в якому знаходився Богдан.
Згодом взвод було виведено з позицій, а невдовзі більшість підрозділів бригади зосередили в районі Харкова. Саме там Богдану порадили пройти обстеження у ЛОРа після перенесеної контузії. Під час діагностики ендоскопом виявилося, що барабанна перетинка лівого вуха розірвана. Лікар одразу наполіг на госпіталізації та проведенні операції. До червня Богдан перебував у стаціонарі, а після виписки звернувся до лікаря в Києві (під час перебування в частині в Білій Церкві), щоб зняти заглушки після втручання. Проте виявилося, що операція була неефективною, і в серпні довелося лягати на повторне хірургічне лікування. Після тривалої реабілітації його перевели на посаду санітара, а згодом відкомандирували до новоствореної 44-ї бригади. Офіційно Богдан зарахований до неї з 28 січня 2023 року. Офіційною датою створення бригади 2 березня 2023 року.
У квітні того ж року він проходив навчання в Німеччині, яке було зосереджене переважно на веденні бойових дій у місті. Після повернення бригада злагоджувалася на Чернігівщині, де Богдан пройшов ще й інтенсивний курс підготовки інструкторів із тактичної медицини. Навчання тривало місяць і відзначалося високими вимогами: кандидати проходили відбір і могли бути відраховані, якщо не витримували навантаження. Богдан успішно впорався, склав підсумковий іспит одним із найкращих у групі. Однак поки він завершував курс, у червні 2023 року бригада вже вирушила на бойові завдання. Лише після закінчення навчання на початку липня він приєднався до своїх побратимів, прибувши в район Лимана на Донеччині.
Там його підрозділ пробув близько місяця, після чого отримав нове бойове розпорядження й вирушив до Борової. Цей напрямок вважався відносно спокійним: майже рік, до квітня 2024-го, активних штурмів не відбувалося. Та з весни ситуація різко загострилася — почалися постійні штурмові дії, проте бійці впевнено тримали оборону.
Найскладніший період настав у жовтні 2024 року. Противник суттєво просунувся вперед, і вже вів бої безпосередньо на околицях села Вишневе, хоча ще до квітня тут знаходилася точка збору поранених та чергували евакуаційних екіпажів. Восени ж точка збору перемістилася до села Борівська Андріївка, де кілька місяців тому знаходився військовий медпункт.
Пізно ввечері 16 жовтня на командному пункті повідомили про шістьох поранених на позиціях, яких необхідно було терміново евакуювати.
Ситуація ускладнювалася тим, що поранені перебували майже в півоточенні, а єдиний можливий маршрут евакуації пролягав через село Вишневе. На його околиці вже засіли російські війська. Перед виїздом Богдана з водієм-механіком викликали на командно-спостережний пункт, де разом із командиром батальйону вони радилися, як провести евакуацію. Варіантів було лише два.
Перший шлях — через Вишневе, де ворог займав позиції. Другий виглядав безпечнішим, але з’ясувалося, що дорога була повністю замінована нашими ж протитанковими мінами. Тому вибору фактично не залишалося — потрібно було ризикувати й прориватися через Вишневе.
Військові склали план: на під’їзді до села Богдан мав передати сигнал, і тоді наша артилерія та міномети відкривали вогонь по ворожих позиціях, щоб ті залягли. У цей час евакуаційний екіпаж мав швидко проскочити, забрати поранених, а під час повернення артилерія знову прикривала б наш відхід.
На папері задум виглядав непогано, але вже дорогою військові побачили в небі над селом великий дрон, який, судячи з усього, спостерігав за ними. Зупинятись було неможливо — поранені чекали. Коли хлопці в’їхали в село і дали команду на відкриття вогню, в центрі раптово прогримів вибух. Спершу ніхто не зрозумів, що сталося, але за кілька секунд стало ясно: це було дистанційне мінування, міна скинута з дрона просто на дорогу.
Після вибуху машина зупинилася — водій повідомив, що далі рухатись не може. Як старший екіпажу та санітарний інструктор, Богдан прийняв рішення залишити бронетехніку і відходити пішки, щоб їх могли забрати з безпечнішої точки. Коли вони вийшли з машини, над ними вже активно літали дрони. Негода вийшов на зв’язок і доповів по рації, що техніка пошкоджена, рухатися вона не здатна і військові намагаються відтягнутись власним ходом, аби організувати безпечну евакуацію.
Богдан пригадує:
«Почали відходити пішки — короткими перебіжками під деревами, намагаючись ховатися під гіллям. Дрони весь час висіли над нами й скидали гранати, але оскільки ми рухалися під деревами, вони не могли прицільно влучати. Гранати падали десь поруч, збоку, і в такі моменти головне було швидко лягти між стовбурами, щоб сховатися.
Зазвичай, коли дрон скидає гранату, чутно характерний звук — як спрацьовує запал. Ми трохи відійшли назад, а далі вийшли на ділянку, де дерев уже не було. Треба було подолати приблизно 200 метрів відкритої дороги до наступної посадки. Лише пізніше, коли вже переглядав карту, я побачив, що можна було обійти під прикриттям дерев. Але тоді, в темряві, цього не знали й вирішили ризикнути.
Вичекавши момент, коли мінометний обстріл стих і дрони полетіли на перезарядку, ми рвонули вперед по дорозі. Під час перебіжки поруч праворуч спалахнуло — і знову знайомий хлопок. Я відчув різкий удар по голові. Вже знайомі відчуття — такі самі, як тоді, коли на БМП накрило вибуховою хвилею.
Інстинктивно присів на коліна, оглушений, але болю не відчув. Спершу подумав, що знову просто накрило хвилею — контузія. Проте запаморочення було таким сильним, що піднятися на ноги й рухатися далі я не міг. Побратим — водій-механік, який біг позаду, підбіг до мене й почав допомагати відтягнутися вбік від дороги.
Біля нас був розбитий ангар-зерносховище, який ворог постійно обстрілював. Я одразу сказав своєму побратиму: «Візьми мій автомат, а я якось сам доберуся в бік ангара». Він забрав зброю, а я, тримаючись на чотирьох, спробував повзти. Та швидко зрозумів: навіть так рухатися було надзвичайно важко — запаморочення не давало тримати рівновагу.
Ми долізли до паркану біля ангара й там просто лягли. Водій-механік повідомив по радіостанції, що я «тяжкий». Це мене здивувало: я ж думав, що всього лише контузія. Він сам теж був поранений — ноги посічені дрібними уламками, але рухатися він ще міг і всіляко допомагав мені. Укриття майже не було: тільки паркан посеред відкритої місцевості, а навколо безупинно били міномети й гуділи дрони. Здавалося, ми лежали там щонайменше десять хвилин, чекаючи на допомогу, і єдине, про що я думав, — аби не прилетів fpv-дрон.
Згодом з позицій прийшли двоє хлопців із м’якими ношами. Разом із механіком вони намагалися мене покласти й винести, та це виявилося дуже незручно. Тоді один із них сказав: «Я зможу його на плечах винести». Зняли з мене бронежилет, закинули на плечі — і рушили.
Уже тоді я почав відчувати, що ноги печуть: це виявилися осколкові поранення. Коли ж він ніс мене далі, біль відчутно дав у живіт — уламки залетіли й туди, пробившись між плитами. Він майже доніс мене до посадки, але врешті втомився й поставив на ноги. І тут ми зрозуміли, що я ще можу пересуватися сам — хоч і важко, але міг перебирати ногами. Побратими взяли мене під руки, і ми так дісталися до посадки.
Далі пам’ять у мене обривається. Знаю лише зі слів механіка: був ще один сильний «прильот», і ті двоє хлопців змушені були повернутися на позицію. Вони пропонували механіку піти з ними, а по Богдана повернутися пізніше. Але побратим залишився з пораненим. Чекали коли з’явиться можливість евакуації. Лежали, коли зненацька прилетів дрон. Я почув характерний звук відстрілу запала й відразу за мить — тупий удар важкого предмета об землю зовсім поруч із собою…».
Богдан опинився в епіцентрі вибуху гранати. В ту мить він був без бронежилета, адже з нього його зняли. Осколки посікли спину, потилицю та ногу. Механік теж отримав поранення, але все ж зміг знайти бронежилет Богдана та накрити пораненого, щоб захистити його від майбутніх вибухів.
Негода говорить: «Мене й досі вражає вчинок механіка! Він міг евакуюватися з тими двома військовими, але вирішив ризикувати своїм життям, щоб залишитися зі мною».
Далі свідомість почала періодично відключатися через велику крововтрату. Нарешті приїхало авто евакуації і механік затягнув Богдана в нього. Біль від поранень був нестерпним, особливо коли товариш випадково наступив йому на ногу.
Дорогою до медичної роти Богдан то втрачав свідомість, то приходив до тями. Лише там йому надали кваліфіковану допомогу, після чого він отямився вже в лікарні. Спершу думав, що перебуває у Боровій, але згодом зрозумів, що його евакуювали до Харкова. Там зробили перші операції, згодом перевезли потягом до Києва.
Лікарі повідомили: він отримав численні осколкові поранення — у голову, шию, грудну клітку, спину, живіт (зокрема, пошкодження печінки), обидві руки та праву ногу. Найбільш небезпечним було пошкодження печінки, адже в ній проходить багато судин, а кровотечу в порожнині живота неможливо зупинити в польових умовах. Саме тому крововтрата була критичною – на стабілізаційному пункті у нього з живота дренували близько 800 мл крові; і це без врахування «зовнішніх» поранень. Водночас, як припускає Богдан, його врятувало те, що осколки були гарячими й частково припекли рани.
Після лікування в Харкові (17–23 жовтня) та Києві (23 жовтня – 11 листопада) Богдана виписали з госпіталю. Один із осколків у нозі пройшов крізь велику кістку. Загрози ампутації не було, але «дірчатий» (уламковий) перелом великогомілкової кістки обмежував рухи пораненого в процесі одужання.
Після виписки з лікарні 11 листопада Богдан отримав відпустку тривалістю 30 днів. По її завершенні він знову пройшов військово-лікарську комісію (ВЛК) у госпіталі й отримав ще одну відпустку. Згодом йому запропонували пройти курс реабілітації, і з 15 по 30 січня він перебував у госпіталі. Саме там лікарі встановили новий діагноз — пошкодження лицевого нерва.
1 лютого Богдан повернувся до підрозділу, щоб пройти ВЛК на придатність. Під час перебування у Боровій він виїжджав до Балаклії, де й проходив комісію. Лікарі від самого початку не приховували, що його чекає списання з армії через тяжкі наслідки поранень. І коли справа дійшла до остаточного рішення, його направили до Центрального військового госпіталю в Києві.
У березні він прибув до столиці та почав проходження ВЛК. У першій половині квітня отримав висновок: «непридатний до військової служби». Після цього частина надала йому щорічну відпустку, щоб він не повертався на місце служби й міг дистанційно оформити необхідні документи. Весь цей час він перебував удома, передаючи до частини скан-копії.
Коли відпустка добігала кінця, Богдан збирався повертатися у свій підрозділ. Проте в останній день отримав дзвінок від командира: повертатися не потрібно, адже вже вийшов наказ на його звільнення. Тож ще близько місяця він залишався вдома, очікуючи остаточного оформлення документів.
Паралельно виникла проблема з автоматом, який під час евакуації залишився на позиції в посадці. Через це мало відбутися службове розслідування. Разом із командиром Богдан ще раніше почав оформлювати пояснення. У червні йому зателефонували зі штабу й повідомили: рішення про звільнення ухвалено, а документи надішлють поштою.
9 червня 2025 року Богдан Негода офіційно був звільнений із лав Збройних сил України.
Зараз Богдан поступає в Національний транспортний університет, бажаючи отримати освіту за спеціальністю менеджмент (програма «Бізнес-логістика»).
Попри звільнення зі служби, хлопець продовжує підтримувати Сили Оборони. Хоч і в свої 29 років вже є ветераном великої війни.
До речі, РЕБ-системи для медавто Богдана, на які ми збирали громадою, продовжують і досі служити українським військовим. Вони вже неодноразово показували свою ефективність на полі бою, що, зокрема, оцінили воїни з Третьої штурмової бригади.
Вам, мабуть, цікаво, яка доля тих шістьох поранених.
Вранці 17 жовтня 2024 року евакуаційний автомобіль зміг прорвався до Богдана та його побратима завдяки сильному туману. Це атмосферне явище допомогло і п’ятьом пораненим українським військовим пройти непоміченими повз заміноване поле до сусіднього села, де їх зустріли свої та перевезли на той же стабілізаційний пункт, куди вже доставили непритомного Богдана. Шостий військовий через поранення не міг самостійно пересуватися. Він залишився на позиції. Через деякий час його захопили в полон росіяни. На щастя, на початку 2025 року військового обміняли і він повернувся додому.
Війна продовжується. Українські військові ціною власного життя і здоров’я захищають нас та виборюють наше майбутнє. Дякуємо Вам, українські захисники та захисниці!
Інтерв’ю від 08.08.2025 р.
