Хроніки війни. Позивний “Як”

Цьогоріч 1 жовтня ми відзначаємо День захисника та захисниці України, а також День Територіальної оборони. Якщо до першого свята ми вже звикли і воно стало для нас традиційним, то смисл другого ми почали розуміти лише після повномасштабного вторгнення.

Хто ж такі «тереошники» і яка їхня роль в нинішній війні? В цьому питанні нам допомагав розбиратися громадянин України, якому ТрО стало другою сім’єю.

Але для початку короткий екскурс в історію.

Наприкінці 2014 року система територіальної оборони України, розроблена відповідно концепції 2011 року, зазнала змін. Сформовані навесні-влітку 2014 року батальйони територіальної оборони були переформовані у мотопіхотні та передані до складу бригад Сухопутних військ. Перші підрозділи почали організовуватися в січні 2015 році. Було проведено кількаденні польові навчання для представників територіальної оборони.

В травні 2018 року стало відомо, що Міністерство оборони України розглядає можливість надання статусу окремого виду військам територіальної оборони, які на той час входять до складу Сухопутних військ ЗС України. Більш реальні кроки щодо реалізації цього задуму почали бути помітними в 2021 році із підписанням Закону України «Про основи національного спротиву» та проведенням найбільших за всю історію України військових навчань із залученням як резервістів, так і діючих військових. В цьому десятиденному вишколі, що проходив вкінці вересня 2021 року, взяли участь також понад десять представників з Придесення (солдатський та сержантський склад проходив злагодження в Броварському районі, офіцерський – в Обухівському). До програми навчань входили: оборона адміністративної будівлі, пошук та боротьба з диверсійно-розвідувальною групою, стрільба з вогнепальної зброї, домедична допомога, облаштування окопів, чергування на блокпості.

Після вересневих навчань починає активізовуватися робота щодо формування батальйону територіальної оборони в кожному районі (в тому числі, в Броварському), доведення до населення пунктів Закону України « Про основи національного спротиву», який вступав в дію з 01.01.2022 року, обговорення з жителями громади створення добровольчого формування, започаткування яких передбачається відповідно до Закону та Постанови Кабінету Міністрів України №1449.

В передчутті початку великої війни в громаді також почали облаштовуватися схрони пального та питної води, по селах визначено відповідальних за організацію оборони та цивільний захист населення.

Близько 300 чоловік з громади захищали та захищають Україну у війні проти російських окупантів. Є серед них воїни Збройних Сил, Національної гвардії, а також Територіальної оборони. Герой нашої розповіді – Максим «Як» Яковлев – представник «тереошників», який пройшов всі ланки Територіальної оборони: від навчання до поля бою та штабної роботи.

До 2020 року Максим брав участь у волонтерських ініціативах та допомагав нашим військовим на сході України, за що неодноразово отримував подяки від захисників (зокрема, прапор від 501 окремого батальйону морської піхоти та подяка від 128 гірсько-штурмової бригади). При цьому його професійна діяльність стосувалася автомобільного бізнесу та за 18 років стала досить успішною.

Напередодні вторгнення, 23 лютого Максим разом зі своїм другом Євгеном «Шева» Шевченком (теж мешканцем нашої громади) взяли участь в зборах ініціативної групи з питань оборони в селі Зазим’я з метою отримати більше інформації про сили територіальної оборони та зрозуміти можливу свою роль в протидії агресору, окупаційні наміри якого ставали все більш очевидними.

З першими ворожими атаками на світанку 24 лютого 2022 року Максим з другом відразу прибули до сільської ради, де вже почали збиратися деякі учасники вчорашніх зборів. Не очікуючи жодних нових вказівок від місцевих активістів, чоловіки вирішили вступити до територіальної оборони. Зателефонували Віталію «Вітамін» Кондратенко, який вже був ветераном АТО та підписавши контракт з районним батальйоном, займався облаштуванням постійного місця дислокації. Той сказав їхати в Бровари.

Близько шостої вечора першого дня вторгнення чоловіки вступили до 136 батальйону Територіальної оборони, в ніч на 25 лютого вони отримали зброю, а через кілька годин їх вже вивели на позиції. В ті дні, поки ще одягнені в цивільний одяг, вони дуже контрастували на фоні досвідчених воїнів 72 бригади, з якими разом розташовувалися в лісі неподалік Калинівки. Основною задачею «тереошників» тоді була протидія просуванню ворожої техніки та боротьба з ДРГ. На жаль, вже в перший день виконання бойового завдання відбувся контакт з диверсантами, під час якого загинув один з побратимів Максима – Лавровський Юрій.

Через кілька тижнів після звільнення Київщини «тереошникам» запропонували відправитися на схід в зону бойових дій. Серед добровольців батальйону, більшість з яких раніше ніколи майже не тримали зброю в руках, відбувся справжній ажіотаж – на одне місце в зведеному підрозділі було аж четверо охочих. Максим зміг потрапити в цю роту на посаду гранатометника. Всі відібрані військові написали рапорти з проханням добровільної відправки їх на фронт.

Першим пунктом призначення в зоні бойових дій було місто Бахмут. На відміну від сьогоденні, росіяни Бахмут ще не штурмували, тільки обстрілювали. Згодом підрозділ перемістили північніше Бахмута, а потім був Лисичанськ, де окупанти їх відразу зустріли мінометним вогнем. Потрапивши під безпосередній обстріл, троє наших захисників отримали поранення, а також було знищено їх автівку. За кілька днів «тереошників» відправили на підсилення української армії в район Северодонецьк, для оборони заводу «Азот». Перебування тут було складним, враховуючи, що хімічний завод практично немає підвалів, де можна було б переховуватися від постійних обстрілів. З цієї причини захисники постійно маневрували, змінюючи свої позиції, але міцно боронили рубожі. Після декількох відбитих атак ворога, в супроводі та за допомогою підрозділу ССО вийшли з території заводу. Відхід був складним. В розпорядженні підрозділу було дві «Газелі», дві «дев’ятки» та Hyundai Elantra, в якій в повному спорядженні їхало аж восьмеро бійців (Максим з медиком їхали в багажнику). Так як мости вже були зірвані, то на інший берег Сіверського Донця військові перепливали на човні (за один раз можна було переправити трьох людей). Під час оборони заводу п’ятеро «тереошників» отримали поранення, двоє з них – важкі.

Після одного дня перепочинку під ворожими обстрілами в Лисичанську підрозділ приєднують до 57 бригади та ставлять на ділянку фронту в районі населених пунктів Метьолкіно-Сиротине (околиця Северодонецька).

Тут Максим відчув на собі особливість тактики росіян та використання ними БПЛА «Орлан».  Ворог для виявлення українських позицій, накривав територію фосфорними боєприпасами, після чого безпілотник фіксував місця, де наші воїни тушили пожежу. Після фіксації позицій починався артилерійський обстріл. Після тривалих кількаденних обстрілів вже починався рух ворожих штурмових груп, атаки яких вдавалося успішно відбивати. Попри відсутність належного важкого озброєння та артилерійського прикриття, захисникам вдавалася знищувати ворожу техніку. Так, наприклад, одного разу двоє «тереошників»-ветеранів з кількох протитанкових мін зробили пастку на перехресті, на якому підірвався російських танк.

Загалом на цих позиціях було неймовірно складно. Лише години три на добу не було обстрілів – росіян крили всім чим можна (касетні боєприпаси, фосфор, мінометний вогонь, артобстріл зі 152-міліметрових гармат).

Згодом Максима як гранатометника перекинули на підсилення позиції в Сиротине. Тут росіяни більше використовували «гради», так як наявність житлової забудови сприяла збільшенню можливої кількості уламків від обстрілів.

На світанку 12 червня 2023 року зведена група, до якої також доєднався Максим, вийшла в напрямі Метьолкіного для виконання бойового завдання – відстояти населений пункт, який активного почали штурмувати росіяни. Старшим групи був старший лейтенант заступник командира зведеної стрілецької роти ТРО Олександр «Юстас» Остапкович. Це дуже колоритна людина, він став на захист України ще в 2014 році, потрапив в полон, а в 2015 році з другої спроби зміг втекти. З перших днів вторгнення знов став на захист України, його бойовий досвід неабияк допомагав «тереошникам» на фронті, а сам він постійно перебував на найбільш важких та небезпечних позиціях. Забігаючи наперед, варто сказати, що після повернення зі сходу України «Юстаса» було звільнено з військової служби за віком (зараз йому 64 роки).

В Метьолкіном Максим разом з «Юстасом» знаходився на крайній позиції, практично на вістрі оборони, постійно перебуваючи під мінометним, артилерійським, а також танковим обстрілами. Від безупинного обстрілу чоловіки вже не зважали на постійні прильоти поблизу їхнього окопу. І ось в один момент, коли «Юстас» хотів віддати наказ кільком побратимам висунутися трохи вперед, до них в траншею прилітає 120-мм мінометна міна. Вибух відбувся за метр від чоловіків. Основна сила удару та уламків припала на найближчого до вибуху Максима, однак ударна хвиля та частина осколків зуміла поранити «Юстаса» в шию, плече, бік та застрягнути в шоломі. Старший лейтенант відразу знепритомнів. Від вибуху Максимова каска німецького виробництва, яка була пристебнута, але з відкритим запобіжником, відлетіла, що врятувало Максима від перелому шиї. Бронежилет шведського виробництва з поліуретановими плитами третього класу, кевларом та балістичним пакетом захистили тулуб та пах військового. Однак важких ушкоджень зазнали кінцівки. Осколки повністю знищили армовані наколінники, наскрізь пройшли ноги та руки, залишаючи страшні рвані рани та ламаючи кістки. Адреналін переповнював кров Максима, який зумів відносно швидко прийти до тями, потушити вогонь на одязі, зробивши переверт. Кров хлище з усіх кінцівок, дим, вогонь… «Треба ще попрацювати», – крутяться в голові Максима думки. Приліт в окоп стався орієнтовно о 7:40-7:50 ранку 12 червня 2023 року, коли православний світ відзначав свято Трійці.

Майже відразу до поранених підбігли товариші. При цьому мінометний обстріл не припинявся ні на хвилину. Хлопці були шоковані, побачивши криваві рвані рани Максима та «Юстаса». Почали накладати турнікети на кінцівки. Перші два турнікети зламалися. В очах рятувальників було видно розгубленість. Тоді Максим під дією адреналіну обпершись на зламану ногу, підвівся і почав пригати в напрямі укриття. Хлопці допомогли Максиму добратися до підвалу в сусідній будівлі та перенесли туди «Юстаса». Більше п’яти годин довелося чекати евакуації. Весь цей час будівлю «розбирав» танк та нищив міномет. Максим через відсутність знеболювальних постійно кричав та намагався не заснути, тому що розумів, що, закривши очі, він їх більше може не відкрити. За цей час Максим випив близько 9 літрів води. Побратими періодично послаблювали турнікет, щоб давати рух крові, йому вдалося зберегти всі свої кінцівки. Один з молодих військових 57 бригади, який перебував в підвалі та бачив муки пораненого, отримав нервовий зрив та вже не міг продовжувати бій.

Приїхала евакуація – старенька «Нива» з платформою, на якій транспортували міномет. Водій евакуював трьох військових: Максима, «Юстаса» та військового 57 бригади, який через психологічний стан вже не міг продовжувати бій. Евакуюючись, Максим побачив, що Метьолкіно вже майже не було – ворог знищив практично всі будівлі. Бій тривав. Росіяни брали поселення в напівоточення. Дорога евакуації була надважкою. Через обстріли з мінометів та гранатометів автівку доводилося вести «змійкою». Аж раптом з боку по «Ниві» почав працювати кулемет. Військовий з 57 бригади спрямував в напрямку ворожого «гнізда» свій автомат та випустив туди весь магазин. Хоч стрільба була неприцільна, але кулемет затих. Думали, що вже нарешті вирвалися і ворог перестане їх переслідувати. Але в один момент водій «Ниви» різко злітає з дороги та ховається в кюветі. Він зумів відчути або почути наближення прильоту; снаряд зірвався за метрів 50 від них.

За кілька кілометрів поранених передали медикам, які доставили їх на УАЗ-і («таблеткою»), а потім човном через річку в госпіталь в Северодонецьку. Потім були шпиталі та лікарні в Бахмуті, Краматорську, Дніпрі, Вінниці, Києві. Максим безмежно вдячний лікарям, які по шматкам зібрали його руки і ноги.

Закінчив лікування в листопаді 2022 року. Зараз він обмежено придатний та має інвалідність 2 групи в наслідок поранення при захисті Батьківщини. Ліве коліно працює частково. З дев’яти пальців рук, які залишилися, повноцінно працюють лише три на правій руці.

Броварській районний батальйон територіальної оборони воював на сході України з 26 травня по 9 листопада 2022 року. Постійно перебували на нулі по ротації. Боронив Северодонецьк, Лисичанськ, Сіверськ, Бахмут, штурмував Ямпіль. «Тереошники» вигравали час, даючи можливість Збройним силам перегрупуватися та переозброїтися. Зараз батальйон знов вийшов у повному складі в зону бойових дій захищати Батьківщину.

Станом на серпень 2023 року сформовано більш 150 справ на нагороди для бійців батальйону. Військовослужбовці батальйону вже отримали більше 90 нагород. Процес присвоєння нагород досить довгий, так як відбувається дуже прискіплива перевірка на всіх етапах.

Максим Яковлев нагороджений Указом Президента України державною медаллю «За військову службу Україні» та відзнакою-нагрудним знаком від Головнокомандувача Валерія Залужного «Золотий хрест» за проявлену мужність, відвагу та самовіддані дії, виявлені у захисті державних інтересів України. Крім Максима цією нагородою нагороджено ще 50 військових з батальйону.

Максим з січня 2023 року служить при штабі та веде документацію складу батальйону щодо оформлення статусу «Учасник бойових дій». Станом на серпень 2023 року вже 84 військових батальйону отримали «УБД».

Попередній запис
Як Придесенню бути спроможною громадою сьогодні?
Наступний запис
Сесія – 06.10.2023
Вам також може сподобатися
Меню