Повномасштабна війна розділила життя мільйонів українців на «до» і «після». Хтось змушений був залишити дім, хтось взявся волонтерити, а хтось — пішов у військо, щоби захищати рідну землю. Один із тих, хто не чекав повістки, а сам зробив вибір стати на захист України — Васьківський Сергій Миколайович (31 травня 1979 року народження) із села Рожни. Його історія — це шлях підприємця, батька й чоловіка, який разом із рідними взяв на себе тягар війни.

«До 2022 року я був фізична особа-підприємець. Займався перевезенням пасажирів. У мене були свої автобуси, ліцензія, ФОП відкритий. Я об’їздив Україну вздовж і впоперек», — розповідає Сергій.

Він мав стабільний бізнес, возив людей і в Україні, і за кордон, хоча перевагу віддавав внутрішнім маршрутам: «Мені було дешевше і спокійніше їздити по Україні, ніж їхати за кордон».

Справи йшли добре і чоловік розраховував, що саме з перевезеннями пов’яже своє життя. Та війна зруйнувала ці плани. Автобуси пішли на потреби фронту, водії теж мобілізувалися, а сам підприємець став військовим.

24 лютого 2022 року застав його вдома. «Я приїхав у ТЦК, мене запитали, чи приходила повістка. Сказав, що ні. Сказали чекати. Але хто його знає, скільки того чекати. А події розгорталися дуже швидко. Тому я зателефонував старості, спитав, що роблять у селі. Він сказав: формується добровольче формування. Я відповів: записуйте», — пригадує Васьківський.

Так він потрапив до групи швидкого реагування місцевої самооборони (пізніше на її основі створили ДФТГ).

«Перші дні були важкі. Це ще ускладнювалося тим, що мій дім знаходиться віддалік від основної частини села. Вдень і вночі ми виїжджали на завдання, реагували на будь-які дзвінки. Люди повідомляли про пересування диверсантів, про підозрілі авто, про можливих ворогів. У нас тоді поняття дня і ночі просто зникло», — ділиться він.

Сергій пригадує особливі випадки, коли швидка реакція рятувала життя:

«Одного разу ми допомагали евакуації людей. Нас накрили «Градом», а ми все одно прорвалися, витягли цивільних і доставили їх у безпечне місце. Тоді я зрозумів: ми встигли вчасно, ще трохи — і було б пізно».

Подібних історій було багато. Особливо запам’ятався епізод у Заліссі та Богданівці, коли місцевих жителів доводилося буквально витягувати з погребів, де вони жили тижнями. «Зайшли — а там бабуся з внучкою сидять у сирому підвалі. Хату їм спалили. Дитина налякана, бабуся хвора. Довелося вмовляти сусідів допомогти витягти їх і перевезти у безпечніше місце», — розповідає військовий.

Уже невдовзі Сергій продовжив службу у складі регулярних військ. Починав як стрілець, потім був командиром відділення, а згодом став начальником групи цивільно-військового співробітництва (ЦВС).

«Обов’язки ЦВС — це не тільки робота офіцера, а й щоденна допомога людям. Треба було зрозуміти настрої цивільних на деокупованих територіях, організувати евакуацію, доставку продуктів, підтримати людей. Часто доводилося працювати в умовах обстрілів», — каже він.

Ця служба, за словами Сергія, «пролетіла як один день» — настільки насиченою й небезпечною вона була. Але це вже було після поранення…

Залишивши Добровольче формування Зазимської територіальної громади №1, у складі ЗСУ Васьківський воював на Донецькому та Луганському напрямках. Був приписаний до 93-ї штурмової бригади, а також проходив службу у складі 21-ї бригади.

«У Бахмуті я отримав перше поранення. Осколок у нозі, операція, 11 днів у лікарні й місяць реабілітації. Потім знову повернувся до своїх. Бо розумів: якщо не я, то хто», — згадує він.

Сергій не приховує: війна на сході — це надзвичайно важкі умови. «Бувало, що на розгортання батальйону давали лише добу. Хоча на це потрібно мінімум 3–4 дні. Але часу не було. Приїхали — і вже за дві години заходить перша колона», — розповідає військовий.

Особливе місце в історії Сергія займає його сім’я. Адже до ДФТГ разом із ним записалися дружина і син.

«Я їм пропонував виїхати, але вони залишилися. Синові тоді було 20 років. Було дуже важко, коли ти виходиш на завдання і знаєш, що поруч твоя дитина. Але це й гордість — бо він сказав: «Тату, я з тобою», — ділиться Васьківський.

За час війни йому довелося побачити різне — і смерть близьких товаришів, і зраду, і водночас неймовірну відданість простих українців.

«Після 2022 року багато людей стали волонтерами, допомагають армії всім, чим можуть. І це дуже змінює ставлення до життя й людей», — зазначає він.

Сергій визнає: війна принесла багато втрат, але водночас навчила цінувати прості речі — життя, родину, дружбу.

«Як цивільні можуть допомогти фронту? Звичайно, це донати, збори на потреби військових. Але й просто підтримка, людська допомога. Кожен може робити свій внесок», — переконаний воїн.

Попри всі труднощі, він твердо вірить у перемогу:

«Хочеться, щоб Україна перемогла, щоб цивільні не страждали, а військові повернулися додому. Ми боремося не лише за територію, а й за майбутнє наших дітей».

З військовим спілкувалася та автор відео – Олександра Бондаренко