Війна триває. Все більше чоловіків та жінок з усієї України відправляються на захист держави. З нашої громади для виконання бойових задач мобілізовано 160 чоловіків. На жаль, двох придесенських воїнів вже немає з нами – Сергієнка Ярослава та Петренка Андрія, – які загинули в боях за наше щасливе і мирне майбутнє.
Також багато наших хлопців отримують поранення різного ступеня тяжкості. Зараз на лікуванні в медичних закладах України або на відпочинку вдома знаходиться більше десяти військових. Нещодавно керівництво громади зустрілося з пораненими в госпіталях, в них вдома або відвідали їхніх матерів та дружин (дехто з військових або членів їх сімей зустрічалися з керівництвом громади в сільській раді).
Сподіваємося, що після нашої Перемоги ми занотуємо історію кожного нашого воїна, щоб пам’ять про їх подвиг не втратилася через покоління. А зараз хочемо розповісти про деяких поранених захисників, з якими спілкувалися.
Ігор Т. (на фото) перебуває в шпиталі. Права нога зафіксована в апараті Ілізарова, ліва – перемотана над кісточкою. Подекуди на тілі помітні сліди від поранень, які більше схожі на опіки. Особливо це видно на правій руці, де два пальці мають трохи зігнутий вигляд з темно-сірим відтінком. Попри все, що пережив Ігор та його родина, він не втрачає оптимізму, а в його очах можна побачити стільки життєвої сили, що позаздрили б найздоровіші, найбагатші та найщасливіші люди в будь-якій мирній країні світу. Чоловік розповів нам про себе та про те, як отримав поранення.
Ігор народився в 1991 році в одному із сіл Придесення. З малечку любив футбол. «Думаю, ще на милицях колись кілька разів м’яч стукнути зможу», – дивлячись на свої перебиті ноги, усміхається Ігор. В 2015 році пішов добровольцем на війну, що вже як рік тривала на сході України. В 2016 році чоловік підписав контракт із ЗСУ. З того часу здійснив 6 ротацій в зону АТО/ООС. Впевненість у правильності вибору професії мотивували його до навчання та покращення своїх військових знань. Одним з перших в бригаді пройшов курси лідерства за програмою НАТО від канадських інструкторів. Потім були ще одні курси лідерства та додаткове навчання. Після цього в званні старшого сержанта Ігорю доручили командувати взводом. До свого підрозділу, який займається логістикою забезпечення та підвозом боєприпасів, чоловік набирав військових самостійно, що дозволило взводу бути ефективним та мати високий рівень взаєморозуміння. Взвод входить до протитанкового дивізіону 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.
Військовий згадує, що росіяни були вже за 50 кілометрів від Конотопа, а його дивізіон ще тільки заправлявся. В результаті швидкого наступу противника довелося відступати в напрямку Бахмача. Думали зайняти оборону, але майже єдиною стрілецькою зброєю не повоюєш. Тому було прийнято рішення розчинитися в області. Через кілька днів для них привезли протитанкову зброю – Javelin та NLAW. А ще через кілька днів вдалося забрати з Конотопу свої «Стугни», що ще більше покращило боєздатність підрозділу.
Через деяких час хлопці розмістилися по трасі Київ-Чернігів. Росіяни вже обійшли Чернігів по понтонах, зосереджували свої сили в Ягідному і збиралися іти в напрямку Кіптів. Наші збиралися дати їм бій під Бобровицею, але не без допомоги місцевих росіяни змогли обійти наші позиції через р.Трубіж та с. Нова Басань.
13 березня підрозділ Ігоря відправили доставити боєприпаси на позиції. Однак хлопців не попередили, що на певній ділянці трасу замінували українські військові. «Урал», на якому їхали хлопці, наїхав на міну. Ігоря під час вибуху викинуло з авто, що його й врятувало. Вантажівка разом з хлопцями згоріла повністю.
Всіх, хто був в автомобілі, оголосили загиблими. Ігоря кілька разів «ховали». Однак наші випадково знайшли чоловіка на узбіччі. «Мене везли в Козелець напівсвідомим. Люди були в масках. Я почув російську мову і ледь не кинувся на цих людей, але мої руки були прив’язані», – згадує Ігор. Там же, в Козельці в реанімації чоловіка знайшла його вагітна дружина. Війна та переживання за Ігоря, мабуть, й стали причиною того, що 8 квітня – трохи раніше запланованого часу – дружина народила дитину, а вже 24 квітня немовля померло. Зараз дружина перебуває на війні, виконуючи обов’язки і медика, і повара.
Лікарі давали 20%, що Ігор житиме. За ці 3,5 місці чоловіку зробили вже 31 операцію. Металеві конструкції стоять не тільки в ногах, але й під оком. 4 чи 5 разів робили переливання крові. «В мені, мабуть, вже моєї крові нема», – жартує Ігор. На даний час кожні 4 години йому колють знеболювальне, тому що має сильні болі правої ноги. Сподівається, що через місяць його відправлять на реабілітацію, а дружина йому буде з цим допомагати.
Попри такі страшні події останніх місяців, Ігор не падає духом.
Антон С. зустрічає нас на порозі свого дому в «теплому черевикові» – так він називає бандаж на правій нозі. Позитиву в Антона не відбирати. Спілкуючись з ним в квітні, навіть не вірилося, що він перебував в самому пеклі. А смайлики, якими він наповнював свої повідомлення в травні, дуже якісно приховували його важке поранення.
23 лютого ввечері Антону зателефонували і сказали прибути до військкомату. Ранок наступного дня всі пам’ятають. Мама Антона в паніці бігала по подвір’ю, намагаючись зрозуміти, що це за вибухи. «Чому ти сидиш спокійно в тому телефоні! Ти що не чуєш, що щось бахкає!», – нервово запитувала мама в Антона, який вже не спав і щось уважно видивлявся в екрані телефона. Хлопець був лаконічним і стриманим: «Мамо, заспокойся. Це почалося! Мамо, це війна!»
Спакувавши свою «тривожну валізку», яку Антон підготував до навчальних військових зборів, які мали початися 28 лютого, хлопець поїхав у військкомат. Через кілька годин він та ще двоє односельців опинилися в розташування 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців у Білій Церкві. Наступного дня вони отримали зброю і в об’їзд через Канів поїхали в Гоголів. Там поповнили свій арсенал танками, одягнулися в бронежилети та каски і відправилися в напрямку Русанова, щоб будувати оборону по річці Трубіж. Місце було ідеальним – було дуже зручно звідти діставати росіян. Там у бригади була хороша перевага. “В той час ми втратили лише двох військових, які після першого «приходу» «Градів» захотіли пофотографуватися і їх накрив другий «приход». Ще було одне поранення – ворожа куля попала товаришу в руку”, – згадує Антон своє перебування під Русановом.
Як тільки росіяни знялися зі своїх позицій, почали переміщуватися в напрямку Сумської, а потім Харківської області й наші «Чорні Запорожці».
30 квітня Антон відправився на свою першу «зачистку». Хлопці обмундирувалися та озброїлися дуже добре. На світанку перемістилися в інше місце, де на них вже чекала «броня». Сівши на БМП-2 наші військові зайшли в Старий Салтів. Розвідка доповідала, що нічого важкого ворог на тут не має, окрім мінометів, які розташувалися на іншому березі р. Сіверський Донець. Зайшовши в селище, підрозділ спішився, потім командир відділення наказав назад залазити на «броню». Раптом із «зеленки» роздався шум. Почалася стрільба в досить близькому контакті. За мить до цього поряд з БМП-2, на якому сидів Антон, пролунав вибух. Уламки вибухового приладу в кількох місцях розірвали ногу Антону. Свідомість хлопець не втратив, але самостійно жгут накласти не зміг. Побратим зупинив кровотечу. А через хвилин двадцять медичний броньований автомобіль забрав Антон та ще кількох поранених з місця бою. На щастя, під час того контакту ніхто з українських військових не загинув. Розкривши очі після наркозу в харківському шпиталі, Антон стурбовано подивився вниз. «На місці», – полегшено видихнув хлопець, побачивши, що ногу не ампутували.
На даний час хлопці ще проходять лікування – Ігор стаціонарно, а Антон періодично відвідує лікарів. Після цього на них чекає тривала реабілітація.
Хлопці говорять, що все необхідне у них є. Лікування проходить успішно. Відношення лікарів неймовірно хороше. Деякі лікарі проводять по 10-12 операцій щодня, але це не зменшує їх професіоналізм та самовіддачу. Молодший медичний персонал відноситься дуже добре.
Найпомітніше, що бачиш в очах поранених, це позитив і бажання жити. Нам всім варто повчитися в них цієї якості. Попри всі випробування, які вони пройшли, хлопці з нетерпінням чекають швидкого одужання, щоб якнайшвидше повернутися в стрій і продовжити боротьбу за Україну та нашу свободу!
Підтримуйте своїх друзів та знайомих, які зараз перебувають на війні! Відвідуйте поранених – вони будуть бачити, що воюють недаремно, а ви навчитеся любити своє життям таким, яким воно є.
