З 8 по 16 лютого 2025 року в Канаді відбувалися «Ігри Нескорених» – спортивні змагання серед ветеранів війни та діючих військовослужбовців, які отримали інвалідність або різні види поранень/травм в результаті участі у військових операціях. Цьогоріч Ігри мали гібридний характер – спортсмени змагалися як у «літніх» видах спорту, так і «зимових». Українська команда показала дуже гідний результат. Зокрема, завдяки нагородах у лижних змаганнях.
21 лютого 2025 року за допомогою ZOOM-конференції спілкувалися із Олександром Чепурним, жителем с. Пухівка, який тренував наших лижників на «Ігри Нескорених».
Павло:
Привіт, Саша. Дякую, що відгукнувся на пропозицію дати інтерв’ю. Вважаю, що в умовах російсько-української війни, яка триває вже 12-й рік, ми повинні ще більше звертати увагу на ветеранів, на важливість реабілітації поранених, на воїнів, які отримали інвалідність. Зокрема, й через підтримку їхньої участі в таких спортивних змаганнях як «Ігри Нескорених».
Приємно, що цієї визначної події долучився й житель нашої громади, тобто ти.
Олександр:
Вітаю!
Дякую!
Павло:
Знаю, що за останній час у тебе брали участь багато журналістів, більше акцентуючи питання на самій події Ігор. Але я б хотів зайти віддалік.
Розкажи трохи про себе. Де народився? Де навчався? Як так сталося, що ти став тренером наших лижників на «Іграх Несокрених»?
Олександр:
Народився в селі Пухівка, там вже виріс, там і навчався. Після школи вступив до вишу на спеціальність туризм і в мене була можливість зимової практики в Буковелі.
Згодом став інструктором з гірських лиж. Працюю тут вже багато років. Це мій 12 сезон.
Що стосується роботи з ветеранами, то в минулому році у нас були курси. Приїжджали інструктори із Швеції і нам проводили заняття, пояснювали, як працювати з адаптивним спорядженням, тому що в нас більше була потреба в цьому. І якщо в минулому році це закінчилося просто курсами і ми не потренували нікого з військових, то вже в літньому сезоні я почав співпрацювати з центрами реабілітації, так само з «Іграми Нескорених». Ми вчили ветеранів, військовослужбовців кататися на вейкборді.
На вейкборді звичайному і вейкборді адаптивному. Якраз «Ігри Нескорених» запросили мене до співпраці. Цьогоріч були гібридні «Ігри Нескорених», де були зимові види спорту, а влітку тренувати зимові види спорту досить складно, тому ми знайшли альтернативу і проводили навчання на воді. Адже вейкборд дуже схожий з сноубордом, а адаптивний вейкборд має багато спільного з адаптивними лижами. Ось так мене запросили до цієї співпраці. Познайомилися з хлопцями, почали тренуватися влітку, продовжили взимку – і разом поїхали на змагання в Канаду.
Павло:
Скількох спортсменів ти готував на Ігри і як довго? Це були лише гірські лижі чи й біатлон? Взагалі скільки лижних видів спорту представлені на «Іграх Нескорених»? І у скількох брали участь українці?
Олександр:
Українці брали участь в усіх видах спорту, які там представлені: і зимових, і літніх. Варто розуміти, що бігові лижі і біатлон – це зовсім інша дисципліна, ніж гірські лижі.
На кожен вид спорту в нас був свій тренер, свій інструктор. Взагалі в збірній 35 осіб. І вони всі розділилися між трьома видами спорту, тому що ми так для себе вирішили, що це обов’язковий вибір кожного – взяти участь у якомусь виді спорту, типу як сноуборд, гірські лижі чи бігові лижі. Саме в гірських лижах в нас було 11 учасників: 10 хлопців і одна дівчина.
Павло:
Розкажи трохи про дорогу в Канаду?
Олександр:
Це було довго і це було важко. Ми до Польщі добиралися автобусом.
Із Польщі ми летіли літаком з пересадкою. Справа в тому, що змагання починалися з 8 лютого, але ми поїхали на тиждень раніше для того, щоб провести ще один тренувальний збір у Вісларі. Різні благодійні організації на чолі з українською діаспорою в Канаді нам оплатили цей тренувальний збір у Вістлері і він нам був необхідний.
Тому що тренуватися на снігу в нас було обмаль часу. Ми провели тренувальний збір у Буковелі і на кожного учасника припало 3,5 дні тренування. Тобто для тих, хто ніколи не стояв на лижах, це досить мало для того, щоб взяти участь у змаганнях. Тому в нас був ще додатковий тренувальний збір.
Літаком ми добиралися з пересадками. Загалом це було, мабуть, 12 годин.
І по прильоту в Ванкувері ще 2 години ми їхали до Вістлера. Тобто дорога зайняла нас досить багато часу, але швиденько до цього все адаптувалися. Прилетіли ми 1 лютого, а 2 лютого ми вже були на снігу і в нас було ще додаткових 3 дні тренувань.
Адаптивна гірськолижна школа Вістлера нас радо прийняла. На кожного нашого учасника виділили індивідуального інструктора. Якщо ми будемо говорити про адаптивні сидячі лижі, то на кожного учасника – по двоє інструкторів.
І в мене була роль більше перекладача, ніж тренера саме у Вістлері в Канаді. Я їздив від одного до іншого учасника, допомагав комунікувати спортсменам і тренерам.
Після закінчення саме тренувального збору у Вістлері ми всі повернулися в Ванкувер, де на нас вже чекали друзі та рідні. Кожен учасник має право взяти з собою двох людей на ці змагання. І там вже ми всі об’єдналися в велику таку українську команду і були готові до початку саме змагань.
Павло:
Я читав, що змагання в двох містах відбувалися: Ванкувері та Вістлері. Де ви проживали? Де відбувалися Ваші змагання?
Олександр:
Ми всі проживали у Ванкувері.
На період змагань абсолютно всі збірні, всі тренери, всі друзі та рідні проживали у Ванкувері. Більшість змагань там і проводились. У Вістлері проводились лише зимові види.
Це були бігові лижі на біатлонному стадіоні у Вістлері; гірський лижі, сноуборд – на гірськолижному курорті і скелетон – поруч з гірськолижним курортом є спеціальна траса. На ці змагання з бігових і гірських лиж ми з Ванкувера виїжджали у ВІстлер. Це було два дні такого катання.
Павло:
Я бачив у тебе в історії фото з принцом Гаррі. А яких ще відомих людей ти зустрічав на «Іграх Нескорених»?
Олександр:
Перш за все, це всі наші учасники збірної. Вони мають бути найвідомішими, їх мають всі знати і хотіти з ними сфотографуватися!
А якщо говорити саме про тих відомих, про яких ми звикли, то на церемонії відкриття була Кеті Перрі та Нелі Фуртадо. Особисто зустрічався та знайомився з принцом Гаррі, з Джастіном Трюдо.
Також наші збірники мали багато зустрічей, на які я не потрапляв. Зокрема, це був міністр у справах ветеранів Великої Британії. Це були зустрічі із представниками корінних народів, президентами корінних народів.
Загалом, дуже багато різних людей.
Павло:
Розкажи, будь ласка, про весь цей період, коли відбувалися змагання: ваш графік дня, ваші тренування, змагальні заїзди, ваші емоції, вашу віру в перемогу.
Олександр:
Змагання починалися прямо з першого дня, після відкриття. У нас було обмаль часу. Це лише вісім днів. І кожен новий день – це новий вид спорту. Все почалося з того, що після офіційного відкриття ми відразу поїхали в Дім націй. Це такий величезний конференц-центр, де проходили різноманітні заходи, і в тому числі змагання. І почалося все вже після відкриття грою в баскетбол на кріслах колісних.
І отак кожен день щось було нове. Що стосується графіку, то він був різний. Учасники мали виїжджати на локацію, де проводилися змагання набагато раніше, щоб підготуватися, розім’ятись, перевірити спорядження. Ми ж як тренери, як група підтримки приходили перед грою.
Якщо будемо говорити саме про змагання з лижних перегонів, то ми виїжджали в 5:45 ранку з Ванкувера, приїжджали у Вістлер, збирали все своє спорядження, яке нам треба, їхали кататися-тренуватися, і потім брали участь у змаганнях. Лижні змагання починалися, якщо не помиляються, о 10:30, і десь до 15:00 вони закінчувалися, тому що курорт працював взагалі до 16:00. І потім поверталися в Ванкувер.
Якщо будемо говорити про інші види спорту, то вони закінчувалися набагато пізніше. Фінальні матчі з волейболу сидячи та з регбі на кріслах колісних проводилися вже десь пів на дев’яту вечора. Плавання теж десь в цей час.
Чим краще ти граєш, тим довше тобі доведеться це робити. Відбіркові матчі починалися в 8:20 ранку. Коли в нас був ігровий день з волейболу сидячи, то перший матч ми відвідали, коли збірна України грала проти збірної Франції о 8:20. І потім останній наш матч починався орієнтовно о 19:40, а вже фінальний десь о 20:40. Тобто в нас був день повністю розписаний.
Хоч ми не брали участі в організації змагань, саме в змаганнях, але ми підтримували разом з рідними та друзями на трибуні, кричали, співали, робили максимум шуму, чого не робила жодна збірна, крім нас.
Павло:
Який був найбільш пам’ятний момент на «Іграх Нескорених»?
Олександр:
Мені це було сприймати набагато простіше, тому що я з ними знайомий вже більше півроку.
Я бував на різних навчально-тренувальних зборах, навіть сам пробував грати в баскетбол на кріслах колісних. Тому для мене це не було якимось дивним чи новим. Це просто були круті змагання, крутий фестиваль.
Я не сприймав це як щось надзвичайне, я сприймав це як гра в баскетбол, просто вона на кріслах колісних. Загалом це було круто, тому що це змагання, це емоції, це переживання. Зараз згадую всі ці моменти. Це було круто: коли ми раділи всією великою командою підтримки, коли ми сумували.
Більше того, там було багато представників інших націй. І вони підтримували і своїх, і чужих. І навіть канадські діти, які отримали безкоштовні квитки, скандували з трибун «Україна!» разом з нами.
Британці та бразильці так же підтримували. Загалом панував братерський дух.
Найбільш пам’ятним моментом для мене було, коли Сергій Гордієвич взяв «золото». Це хлопець, який змагався на адаптивних лижах.
Я його тренував в Буковелі. В нього травма спини. В нього було кульове поранення, яке зачепило хребет, і він пересувався на кріслі колісному. В Буковелі нам було досить складно перші дні, тому що йому було важко, він не хотів, він вже був готовий здатися. Але все ж таки ми перетерпіли ці проблеми – і навчилися кататися. І потім він казав, що це найкращий момент в його житті, що це круті емоції.
Ось він бере участь у фінальному заїзді. Нас було двоє тренерів: один на старті, інший – на фініші. Я був на фініші. Він проїжджає. Я дивлюся на табло результат і розумію, що він перший. Я до нього підлітаю, вітаю, кричу: «Ти перший!». Він такий: «Що справді? Та ну, ви прикалуєтеся. Який перший? Не може бути».
І от цей момент запам’ятався найбільше. Ми були дуже раді за нього. Він не усвідомлював дуже довго цей момент. Лише казав: «Коли я вже відчую медаль на собі, тоді я повірю».
Мабуть, оце запам’яталося найбільше. Якщо говорити не про свій вид спорту, то це був волейбол. Перший матч Україна – Франція.
Ми програємо вирішальну партію. Французці виграють черговий розіграш. Але за пару секунд до того, як м’яч опускається на підлогу, на майданчик залітає другий м’яч із сусіднього матчу. І судді свистять, переривають розіграш, і відбувається переподача. Після цього наші виривають перемогу. Це дуже нам допомогло. Бо якби ми програли той сет, ми б не вийшли з групи і не було б цього всього дійства далі, аж до бронзової медалі. Тому той випадково приліт чужого м’яча врятував збірну і перевернув хід подій.
Павло:
На твою суб’єктивну думку, результат спортсменів, яких ти готував, справедливий чи можна було краще виступити? Чого не вистачило?
Олександр:
Ці змагання не заради результату і медалей. Ці змагання заради реабілітації, відновлення. Для того, щоб хлопці і дівчата зрозуміли, що після війни життя існує.
Інвалідність – це не вирок. За ампутацією можна займатися різними видами спорту. Те, що хлопці і дівчата здобули під час всієї підготовки, під час всіх змагань, набагато важливіше, ніж якась медаль.
Медаль – це приємний бонус, якщо ти працював. Ми раді за всіх, хто отримував ці нагороди. Це дуже круто.
Але навіть ті, хто не отримав медалі, вони прожили ці шість місяців, отримуючи задоволення від кожного тренувального збору, від кожного змагання, помилки і виграшу. Тому всі вони є переможцями в першу чергу для себе, для своїх сімей. Вони перші в Україні, хто прямо це зробили.
Якщо говорити саме про гірськолижний спорт, то вони перші в Україні, хто поїхали, хто змагалися, хто вчилися. І ми писали історію адаптивного спорту разом з ними і завдяки ним. Тому тут мова не про медалі.
Павло:
Цьогоріч зимові види спорту були вперше представлені на «Іграх Нескорених»?
Олександр:
Я думаю, що перший і останній. Справа в тому, що «Ігри Нескорених» відбуваються кожного разу в новому місті. І місто, яке приймає, має право додати якісь види спорту до програми.
Наступні ігри будуть в Британії, в Бірмінгемі. Тобто це буде більше літній варіант.
Зараз на «Іграх Нескорених» не було, наприклад, стрільби з лук, але додали зимові. Наступного разу додадуть ще нові. Наприклад, піклбол. Це двоюрідний брат великого тенісу.
Павло:
Які твої плани після «Ігор Нескорених»?
Олександр:
Як і до, так і після – продовжувати розвивати адаптивний спорт.
Ми повернулися в Україну, але ми продовжуємо працювати з військовими, з людьми з інвалідністю. До нас звертаються різні реабілітаційні центри, щоб допомогти їм навчити, показати. 24-25 лютого до нас знов приїдуть ветерани, і я буду задіяний в цьому процесі.
Як воно буде далі, поки загадувати не буду. Але в планах розвивати це. Якомога більше, сильніше.
Павло:
І на завершення не можу не запитати наступне. Ось ти дуже активна людина, багато бачив, брав участь в різних подіях та заходах. Маєш певний досвід з різних спортивних активностей. І разом з тим ти пухівець. Які ти бачиш перспективи розвитку спорту та активностей у Пухівці та громаді загалом? Можливо гурток з бігових лиж чи навіть певні гірськолижні види спорту на пагорбах у лісі? І яку ти б відвів для себе роль у втіленні цих ініціатив?
Олександр:
В цьому питанні чується легенький натяг на те, що мені пора вертатися додому і працювати в громаді.
Якщо ми будемо говорити саме про домівку, то треба виходити з того, що в нас є. У нас дуже багато водного середовища. Тому я би розвивав в цьому напрямку. Лижі, гірські лижі, бігові лижі – це крута штука, але хіба в нас вдома є зима і багато снігу? Два тижні в році побігати на лижах – це прикольна історія, але досить складна для реалізації.
А що стосується водних ресурсів, то скільки річок, скільки озер. Водні види спорту, саме водний туризм можна розвивати. Я, до речі, є тренером з вейкборду.
Зробити вейкпарк в громаді – це було б дуже цікаво. Головне, щоб були люди зацікавлені в цьому, які б цим займалися, які б це все робили.
Тому що однієї ідеї мало, треба працювати над цим всім.
Павло:
Дякую тобі за цю щиру і відкриту бесіду. Вітаю з хорошим виступом збірної України на «Іграх Нескорених» 2025 року. І з поверненням додому – в Україну!
Олександр:
Все найкращого. До зустрічі. Дякую. Щасти.
Історична довідка.
«Ігри Нескорених» були започатковані в 2014 році за ініціативи британського принца Гаррі. В одній з промов він сказав, що ігри «демонструватимуть силу спорту в сприянні відновлення, підтримку реабілітації та показують життя з інвалідністю».
Він також повідомив, що їхня довгострокова мета полягає у запевненні, що травмовані солдати не будуть забуті, і звернувся до майбутніх глядачів Ігор: «Це не на підтримку конфлікту в Афганістані, не на підтримку збройних сил як таких — просто прийдіть і покажіть свою підтримку, гляньте, через що цим воїнам довелося пройти».
Україна вперше отримала право взяти участь в «Іграх Нескорених» 2017 року в Торонто як союзник НАТО в миротворчих операціях по всьому світу, а також через АТО на сході України.
На свої дебютних «Іграх Нескорених» українська збірна показала один з найкращих результатів серед інших 16 країн, завоювавши 14 медалей, 8 з яких — найвищого ґатунку.
У 2025 році з 8 по 16 лютого відбулися перші в історії зимові гібридні «Ігри Нескорених» у Вістлері та Ванкувері (Канада).
В «Invictus Games Vancouver Whistler» 2025 взяли участь 550 учасників з 25 країн. Серед них: Австралія, Бельгія, Канада, Колумбія, Данія, Естонія, Франція, Грузія, Німеччина, Ізраїль, Італія, Йорданія, Нідерланди, Нігерія, Нова Зеландія, Польща, Південна Корея, Румунія, Україна, Великобританія, США.
Учасники «Invictus Games Vancouver Whistler 2025» змагалися у плаванні, веслуванні на тренажерах, волейболі сидячи, баскетболі на кріслах колісних, та регбі на кріслах колісних, включаючи першу в історії зимову гібридну адаптивну спортивну програму на «Invictus Games». Нещодавно додані зимові гібридні адаптивні види спорту включають гірські лижі, сноуборд, біатлон, бігові лижі, скелетон і керлінг на кріслах колісних.
Зважаючи на високий рівень організації та великий попит серед українських воїнів, Фундація «Ігор Нескорених» збільшила квоту для української команди — з 25 до 35 учасників. Українська команда складалася з 35 військовослужбовців та ветеранів, які були поранені, травмовані або захворіли під час або внаслідок виконання службових обов’язків у зоні бойових дій в російсько-українській війні з 2014 року.
Результати виступів збірної України на «Іграх Нескорених».
Українці здобули 30 медалей: 12 золотих, 11 срібних та 7 бронзових.
«Синьо-жовті» піднімалися на п’єдестал у семи видах спорту. Найбільшу кількість медалей (8) українці вибороли у плаванні, по 5 нагород представникам нашої держави вдалося вибороти у лижних перегонах та біатлоні.
Українці посіли третє загальнокомандне місце, пропустивши вперед збірні США та Австралії. Це другий кращий результат нашої команди за всю історію участі в «Іграх Нескорених».
