Михайленко Олександр Петрович з дитинства був дуже добрим, чуйним і щирим. Рідні згадують його як людину з великим серцем — він завжди прагнув допомогти, підтримати, ніколи не залишався байдужим до чужої біди. Саме ця доброта була однією з головних рис його характеру ще зі шкільних років.
Олександр закінчив Пухівську школу, а згодом училище, де здобув професію водія. Вищої освіти не здобував — рано почав працювати та самостійно будувати своє життя. Працював електриком у Рожівці, водієм, згодом водив маршрутний автобус №304 у Броварах. Строкову військову службу проходив у Вінниці.
Особливе місце в його житті завжди посідала родина. У Пухівці Олександр вінчався. Дуже любив свою сім’ю, був близьким із сестрою та найбільше дорожив своїм сином Назаром, який сьогодні також служить і захищає Україну.
Мама Олександра зберігає багато простих, але дуже дорогих серцю спогадів про сина. Одним із найтепліших для неї назавжди залишився час, коли Олександр закінчував школу. А коли він уже сам почав заробляти гроші, наполіг, щоб мамин день народження обов’язково відсвяткували в кафе. Для нього було важливо порадувати найближчих людей.
Коли у 2014 році на сході України розпочалася війна, Олександр із перших днів вирішив стати на захист країни. Для нього це було особисте й остаточне рішення, яке, як згадують рідні, навіть не обговорювалося.
Отримавши повістку, Олександр став військовослужбовцем військової частини А0415 (польова пошта В4126), де проходив службу на посаді водія-лінійного наглядача 3-го центру радіорелейного зв’язку 1-го польового вузла зв’язку.
Близько року він воював на сході України, зокрема в районах Краматорська та Слов’янська. Під час служби мав добрі рекомендації та користувався повагою побратимів.
Рідним про війну розповідав мало. На запитання матері незмінно відповідав, що в нього «все добре». Не хотів, щоб удома хвилювалися та переживали за нього. Про те, через що насправді доводилося проходити її синові, мама нерідко дізнавалася зі ЗМІ.
Після повернення з війни вона помітила, що Олександр змінився. Він міг надовго замислитися, ніби на якийсь час відсторонювався від усього, що відбувалося навколо. Про пережите майже не говорив і багато тримав у собі.
Лише після загибелі Олександра побратими розповіли його рідним історію, яка назавжди закарбувалася в пам’яті матері.
Під час одного з обстрілів снаряд влучив у бліндаж, де перебували військові. Серед речей там була синя ковдра, яку Олександрові передала мама, та ікони. Після влучання саме вони залишилися серед того, що вціліло.
Про цей епізод родина дізналася лише від побратимів, які приїхали провести свого товариша в останню путь.
За військовою формою, службою та війною завжди залишався той самий Олександр, якого знали вдома: добрий син, люблячий батько, брат і чоловік. Людина, яка не любила змушувати рідних хвилюватися і до останнього намагалася берегти їх від того, що переживала сама.
Для матері втрата сина — біль, для якого немає правильних слів. Якби сьогодні вона могла ще раз звернутися до Олександра, сказала б йому:
«Душа болить, дуже кричить: “Синок…”, а серце наче оніміло. Губи шепочуть: “Повернись, синок, благаю. Навіщо нас покинув ти?” Смуток і скорботу неможливо передати словами. У душі, у серці й пам’яті ти завжди з нами».
Пам’ять про Олександра Михайленка — це не лише пам’ять про військового. Це пам’ять про звичайного хлопця з Пухівки, який працював, створив родину, любив свого сина, маму та сестру, будував плани на життя.
А коли Україні знадобився захист — він зробив свій вибір і став до її оборони ще у 2014 році.
Таким його пам’ятатимуть рідні, друзі, побратими та земляки — добрим, щирим, відповідальним і відданим своїй родині та Україні.
Світла і вічна пам’ять Олександру Михайленку.
02.06.1979 – 26.08.2015
