Єлінецький Владислав Миколайович народився 6 листопада 1996 року в родині, де зростали добрі, щирі відносини. Його дитинство пройшло в селі Літки. Навчався у Літківській загальноосвітній школі імені М. П. Стельмаха. Був звичайним хлопчиком — захоплювався футболом, брав участь у гуртках. Навчався посередньо, але мама ніколи не сварила, час від часу наголошувала, що в житті не головне оцінка в щоденнику/табелі – головне стати доброю, чуйною, порядною людиною. Владислав мав лагідну усмішку, але в очах читався вогонь рішучості.
Після 9 класу вступив до Броварського професійно-технічного ліцею. Там здобув фах автослюсаря.
Його не потрібно було просити — він просто вмів бути поруч. Стриманий у словах, але щедрий на справи. Його доброта була тихою, не показною. Владислав не хвалився, але завжди приходив на допомогу. Його щирість відчувалась навіть у мовчанні.
Після повномасштабного вторгнення він не вагаючись прийшов до ТРО м. Києва та став добровольцем. Його зарахували до 130-го батальйону. Пройшов бойове злагодження, не нарікав. Ніс службу, не маючи страху.
У квітні 2022 року вирушив у зону бойових дій. Там став справжнім воїном. Багато хто навіть не знає, які складні завдання виконував Владислав. Але його побратими пам’ятають: він не ховався за спинами, ішов уперед.
У серпні 2024 року одружився та став батьком чарівної донечки Софі, з якою мав змогу побути лише 4 дні!
16 вересня 2024 року року вірний військовій присязі в бою за нашу Батьківщину під час виконання бойового завдання загинув в районі н. п. Залізне Бахмутського р-ну Донецької області.
7 місяців Владислав вважався зниклим безвісти. Сім місяців надія не покидала сім’ю та рідних – молилися, чекали, вірили, що може бути живим. Але 28 березня 2025 року країна-агресор передала 720 тіл. Серед них тіло Владислава Єлінецького, якого ідентифікували за допомогою ДНК. Ця страшна звістка прийшла в родину 12 травня 2025 року.
Йому було лише 27 років…
Це був добрий, щирий, світлий хлопець. Патріот, який вірив у перемогу. Вірив, що його країна варта захисту. Що його сім’я заслуговує на спокій. Що майбутнє — за сильними, чесними і добрими людьми.
Прощання з Владиславом відбулося 13 травня 2025 року в рідному селі Літки. Його поховали на Алеї Слави.
Поруч були рідні, друзі, побратими, і навіть ті, хто знав його лише з розповідей, — але всі відчували одне: пішов той, хто не повинен був загинути.
Світла пам’ять, Владиславе. Ти гідний син України.
Герої не вмирають — вони залишаються у наших серцях назавжди!
