Станіслав Степанович Книш — не просто педагог. Це людина, яка пройшла довгий життєвий шлях від шахтарського містечка на Луганщини до мальовничого села Зазим’я під Києвом, і в кожному кроці цього шляху залишав часточку себе — в дітях і у справах. Його життя тісно пов’язане не тільки з освітою, громадською діяльністю, а й із збереженням історичної пам’яті, створенням краєзнавчого музею, який став центром культурного життя громади.
Народився Станіслав Книш 23 грудня 1955 року в місті Антрацит. Його батько, родом зі Львівщини, після Другої світової війни потрапив на Донбас, де працював на відбудові шахт. Мати — з Курщини, сім’я якої втекла на Донбас від розкуркулення. Жили скромно, але дружно. Після школи юний Станіслав вирушив до Львова — вступати до університету.
Мрій було багато, але за порадою родичів обрав географічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Навчання було цікавим: подорожі, експедиції. Тут і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною, яка була старостою групи. Вже після 3-го курсу вони одружились.
Після закінчення університету молоде подружжя направили на педагогічну роботу до Крижополя на Вінниччині. Він — в одну школу, вона — в іншу. Життя у молодого подружжя було насиченим і щасливим. Там народилися дві доньки.
Ще в університеті Станіслав закінчив військову кафедру і після першого року роботи був призваний до війська, як офіцер. Проходив службу на Хмельниччині в мотострілецькій дивізії. Саме тоді почалась війна в Афганістані і молодих офіцерів агітували підписати контракт. Одного разу їх командир роти повернувся з відрядження (супроводжував тіла загиблих до місця поховання), і коли його почали розпитувати, він сумно подивився і промовив: «Хлопці, не вздумайте». Це стало переломним моментом.
Після армії Станіслав з родиною переїхали на Івано-Франківщину, де жила родина дружини. Працювали в гірському селі Тисів. Там була велика школа, гарний молодіжний колектив, але питання житла залишалось відкритим. Була спроба влаштуватися інспектором до дитячої кімнати міліції, щоб швидше отримати житло, але отримав відмову через те, що батьки дружини у повоєнний час були репресовані, як і сотні тисяч галичан.
Рішення про переїзд у Броварський район Київської області виникло раптово завдяки випадковій розмові його дружини з вчителькою з Броварщини під час відпочинку на Закарпатті. Заврайоно Октябрь Іванович Хорліков, до якого потрапив на прийом Станіслав, виявився родом з Луганщини. Він пообіцяв допомогти з працевлаштуванням, що було непросто в пристоличному регіоні: «Земляка в біді не залишу».. І дотримав слова.
У 1984 році родина Книшів переїжджає в Зазим’я і влаштовується на роботу до місцевої школи. Спочатку Станіслав працював на групі продовженого дня, дружина — бібліотекаркою. Невдовзі у них народився син. Жили в найманій хаті, але мріяли про власне житло. З цією проблемою він звернувся до директора радгоспу ім.Кірова —Чижика Олександра Михайловича. Чижик відмовив, пославшись на те, що вони вже втратили пільги молодих спеціалістів. Але Клишта Петро Іванович – директор Зазимської школи порадив Станіславу Степановичу піти в радгоспний хор, яким дуже опікувався Чижик. І це насправді дуже допомогло вирішити житлову проблему. За розпорядженням Чижика Олександра Михайловича радгосп виділив кошти для купівлі старого, але добротного будинку, який був виставлений на продаж. Було підключено газове опалення, виділено будівельні матеріали для ремонту. Щось робив сам, щось допомагали колеги по роботі. Родина розпочала нове життя.
Відпрацювавши рік на ГПД, перевівся на посаду заступника директора з військово-патріотичної роботи. В новому приміщенні школи роботи добавилося: обладнання кабінету ПВП, стрілкового тиру, майданчика із тактичних занять та ін. Переважно все робив сам, дещо допомагали колеги й учні.
Наприкінці 1980-х років на базі новоствореного навчального комплексу було проведено обласний семінар за участю майже 50 представників військових комісаріатів, заввідділів освіти, інспекторів освіти Київської області. Як винагорода за проведену роботу – Почесна грамота Міністерства освіти УРСР та звання «Військовий керівник-методист».
Епоха СРСР добігала кінця, військова підготовка в школі втрачала свою актуальність, потрібно було думати про набуття іншого фаху. Пригадалось, що ще в шкільні роки Станіслав цікавився історією, перечитав безліч історичної літератури. У 1991 році, склавши вступні іспити, він стає студентом історичного факультету Київського педінституту ім. Горького (зараз – Український державний університет імені Михайла Драгоманова) заочного відділення. Навчання було цікавим і неважким, адже мав вже досвід викладання історії в школі. Легкість і впевненість під час складання сесій дивувала одногрупників. На це Станіслав Степанович відповідав: «Попрацювали б ви понад 10 років у школі і ви були б такі самі». У 1996 році, 28 червня, під час урочистої видачі дипломів дізнався, що прийнято Конституцію України. День видачі диплома й ухвалення Основного Закону — пам’ятна дата.
Значимим етапом у професійній діяльності Станіслава Степановича є історія створення краєзнавчого музею села. Спершу була світлиця, яка стала своєрідним матеріальним відображенням історично-краєзнавчих досліджень Клишти Петра Івановича під час збирання матеріалів для написання ним книги з історії села Зазим’я. Станіслав Степанович допомагав йому збирати матеріали: світлини, спогади тощо. Коли почали появляться побутові речі, господарський реманент, рушники, картини, то постало питання про створення музею села Зазим’я.
Вагому матеріальну підтримку надала сільська голова Спичак Людмила Валентинівна та місцеві підприємці, зокрема, Журибіда Олександр Миколайович. Коли люди дізналися про існування музею та побачили його, то надходження краєзнавчих експонатів різко зросло.
Великим джерелом історично-краєзнавчих артефактів став Микола Борисович Барбон — місцевий археолог-ентузіаст, дисидент, непримиренний борець з комуністичним режимом. Станіслав Степанович познайомився з ним через Спичак Людмилу Валентинівну, був в його київській квартирі, брав інтерв’ю. Після смерті Миколи Борисовича через вдову Людмилу Трохимівну отримав доступ до архівів та зібраних ним артефактів. Від неї він отримав дозвіл на огляд горища сільського будинку Миколи Борисовича, де було виявлено унікальні речі: фрагмент зернотерки, знайдений ним під час археологічних розкопок в урочищі Станки, залишки вуглів із стоянок давньої людини, фрагменти знарядь праці з кремнію. Вдова також передала до музею книжки кінця ХІХ століття з особистої бібліотеки Миколи Борисовича, альбом учасника російського експедиційного корпусу, що воював у Франції в період Першої світової війни. Ці експонати – одні з найцінніших надбань музею.
Станіслав Степанович тривалий час керував гуртком юних екскурсоводів-краєзнавців. Діти проводили екскурсії по музею, допомагали збирати та систематизувати музейні матеріали. Вихованка гуртка Ірина Приходько здобула 1 місце в обласному конкурсі екскурсоводів шкільних музеїв з темою про остарбайтерів с.Зазим’я. Робота із цією темою ввійшла до десятки найкращих робіт на міжнародному конкурсі про радянське минуле, що проходив в Україні. Учениця Станіслава Степановича Софія Трегуб двічі здобувала призові місця в МАН з темами про повстання 1920р. в с.Зазим’ї, участь Барбона М.Б. в Норильському повстанні 1953р. тощо.
Зараз Станіслав Книш разом із Володимиром Чернишенком готують третє, доповнене видання історії села Зазим’я, де з’явитьс новий розділ, який охоплює період 2011-2024 років. Книга має вийти в цьому році.
Станіслав Степанович – людина з активною громадською позицією. Неодноразово брав участь в роботі сільських виборчих комісій на різних посадах, учасних Помаранчової революції та Революції гідності, двічі обирався депутатом Броварської районної ради.
Напередодні свого ювілею Станіслав Степанович згадує пройдений шлях, людей, яких зустрічав на ньому, помилки та здобутки і так і хоче сказати: «А все було недаремно!»
