У нашій громаді проживає багато людей, які зробили значний внесок у творче та культурне надбання України та, зокрема, Придесення. Серед них помітне місце посідає жителька села Пухівка Віра Дмитрівна Холошвій – талановита письменниця, поетеса, членкиня Спілки письменників України (з 2012 року), людина, яка своїм словом змушує замислитися та берегти рідне. Її творчість – це літопис життя, наповнений любов’ю до рідного краю, історії та людей.

Народилася Віра Дмитрівна 31 грудня 1954 року у селі Пухівка. Її родина була творчою та працьовитою: батько, Дмитро Коваль (1925–1982), був різнобічно обдарованою людиною, вмів столярувати, майструвати та господарювати. Мати, Марія Галицька (1929–2007), мала прекрасний голос і грала на музичних інструментах. Атмосфера співочого, талановитого оточення вплинула на дівчинку, і вже з п’ятого класу вона почала писати власні вірші.

Її коріння тісно переплітається з родинами Галицьких, Барбонів, Стрельченків із Зазим’я та Коваленків із Погребів. Зокрема, її мама походила з зазимського роду Галицьких. Одна прабабуся народилася в Погребах, прожила 106 років.

Дитячі роки Віри Дмитрівни були сповнені цікавих пригод. Один із найяскравіших – це у чотирирічному віці подорож із подругою Наталею до бабусі в сусіднє село Зазим’я. Вони вирушили без дозволу дорослих і йшли городами, через болота, уявляючи себе справжніми мандрівниками. Коли їх почали шукати батьки, на кутку зчинилася паніка: дорослі заглядали у криниці, копанки, перевіряли лісосмуги. Тим часом дівчатка спокійно дісталися до бабусиної оселі. Бабуся, побачивши їх, запитала: «Як ви прийшли? З ким?» Юна Віра, яка ще тоді не вимовляла букву «р» відповіла: «Белєжечком бележечком по тлавичці». Бабуся кинула всі справи і швиденько повела дітей назад у Пухівку.

Ще один кумедний випадок стався на фермі. Маленька Віра почула від батька, що на фермі роблять сливки. Вона подумала, що це щось пов’язане з фруктом сливи і має бути смачне. Разом із подругами вона вирушила на ферму та попросила дядька пригостити їх цими “сливками”. Чоловік набрав у велику кружку парного молока з пінкою й подав їй. Ковтнувши, вона мало не подавилася – смак був зовсім не таким, як вона уявляла. Але гордість не дозволила їй відмовитися, і вона зусиллям волі допила молоко. Виявляться, що під словом «сливки» дорослі розуміли слово «вершки».

Віра з дитинства проявляла лідерські якості. Вона організовувала ігри, гуртувала друзів, придумувала різні заходи. Ці здібності стали у нагоді в дорослому житті, коли вона почала працювати в культурній сфері та займатися організацією свят.

Одним із найвідоміших її досягнень стало відродження в Пухівці святкування Івана Купала. Вона самостійно вивчала сценарії та різні обрядові дійства, щоб зібрати матеріали про традиції святкування. Завдяки її зусиллям у 1987 році на березі Десни відбулося перше велике святкування. Глядачів було так багато, що місцеві артисти, які мали виступати, злякалися й поховалися в кущах. Довелося Вірі Дмитрівні буквально витягувати їх на сцену, переконуючи, що все буде добре.

Шлях у літературу не був простим. Віра Дмитрівна закінчила топографічний технікум у 1969 році та отримала пропозицію працювати в Молдові, де їй гарантували хорошу посаду. Проте через сімейні обставини вона залишилася в Україні. Саме тоді вона вийшла заміж за Сергія, з яким випадково познайомилася на колесі огляду в Києві. Він на той час працював водієм автобусу – їздив за маршрутом від станції метро «Нивки» до Пущі-Водиці, а пізніше і до новозбудованого Мінського масиву.

Варто зазначити, що її чоловік Сергій 1954 року народження родом з Черкащини, земляк Шевченка. Їхнє велике село Козацьке знаходиться неподалік села Моринці, де народився Кобзар. Неподалік будинку Сергія був великий парк, де жив колись князь Куракін. Це була вотчина пана Енгельгарда. Дід по матері працював садівником у баронеси Варвари Врангель, а дід по батькові возив на фаетоні князя Куракіна. Під своїм сидінням вивозив скарби князевої родини на станцію Цвітково, коли у 1917 році почалася революція. Мати чоловіка і сам Сергій багато читали, були з роду інтелігенції. Зберегли в себе деякі речі з княжого дому.

У 2020 році Сергій помер після п’ятнадцятирічної боротьби з раком. У шлюбі у них народилися дві чудових доньки: Неля (1977 року народження, зараз прізвище Спілок) та Юлія (1980 року народження, зараз прізвище Коротич).

Згодом Віра Дмитрівна працювала завскладом у Рожівці, бухгалтером у радгоспі “Пухівський”, у пухівському будинку культури, у профілакторії «Космос» та у соціальній службі, де допомагала людям похилого віку та малозабезпеченим родинам.

Талант віршування передався в спадок від зазимської баби Каті. Вона, не маючи освіти, читала книги, знала багато віршів, пісень, приказок і молитов. Співала в церковному хорі. Внучка батькового рідного брата (по роду Ковалів) теж мала цікавість до віршування. Перші вірші Віра Дмитрівна писала ще у школі, і саме керівник студії Орещенко Юлія Сергіївна першою помітила її талант та почала заохочувати до творчості. Віра Дмитрівна не змогла вступити до університету, хоча дуже хотіла здобути освіту філолога. Довелося самостійно розвивати в собі здібності до творчості.

Після смерті батька у ній відродився потяг до художнього слова. Коли вона вперше потрапила на літературну студію, то почувалася ніяково, адже там були люди з вищою освітою, які писали на високому рівні. Проте вона не здалася, почала більше читати, вдосконалюватися, отримувати поради від колег. Зрештою вона стала авторкою книг, які друкувалися не тільки в Україні, а й за кордоном. Деякі її твори були опубліковані, наприклад, у Чикаго (США).

Наступним був краєзнавчий нарис про Пухівку. Цікаво, що паралельно з нею над історією села працювала ще одна людина. Дізнавшись про роботу один одного, вони вирішили об’єднатися. У 2002 році вийшла книга «Наше село Пухівка», яку Віра Дмитрівна написала у співавторстві з Михайленком М. І.

Загалом їй належить 11 особистих збірок віршів, сатири та історій. Також її твори увійшли до різни колективних збірників.

Одним із найважливіших проєктів стала книга «Під щасливою зорею», в якій вона поєднала автобіографічні нотатки та історію рідного села Пухівка. Це не лише її особисті спогади, а й спроба зафіксувати пам’ять про життєписи представників її роду.

Творчість Віри Дмитрівни неодноразово відзначалася нагородами та преміями, зокрема премією імені Остапа Вишні та премією імені Григорія Чупринки. Також має премію “Сміх уцілів, бо сміявся” гумористичної газети “”Веселі вісті”.

Письменниця продовжує писати, працюючи над новими книгами, які розповідають про життя села, людей та їхні долі, а через сатиру висміює недоліки суспільства та людей.

Кілька років тому Віра Дмитрівна створила у Facebook групу, де публікує історії про рідне село та свої спогади.

Звичайно ж, що така творча людина мала знайомства і з іншими відомими представниками української культури. Серед них, зокрема, письменник і політичний діяч Іван Драч, співак Віталій Білоножко, артист Анатолій Паламаренко, поет Микола Сом, композитор Володимир Ілемський, гуморист Євген Дудар, Микола Томенко, голова Національної Спілки письменників Віктор Баранов і багато інших.

Життя Віри Дмитрівни сповнене загадкових збігів. Її мати поховала свою матір 9 грудня, а рівно через 25 років цього ж дня померла сама, і Віра Дмитрівна ховала її. Цей збіг глибоко вразив письменницю. Віра Дмитрівна й досі звертає увагу на дати та їхній вплив на долі людей.

Також у родині Віри Дмитрівни була особлива родичка з Калуги – баба Наталка, дружина дідового брата (на фото нижче). Вона мала унікальний дар передбачення і цікавилася астрологією. Коли Віра Дмитрівна народилася, ця жінка поглянула на зоряне небо та сказала, що вона з’явилася на світ під щасливою зорею. Вона пророкувала їй довге життя, наповнене випробуваннями, але й великими досягненнями. Це передбачення стало для Віри певним дороговказом у житті, і вона часто згадувала ці слова у складні моменти. Саме ці слова родички відіграли роль під час вибору назви для автобіографічної книги.

Життя Віри Дмитрівни не легке – її здоров’я зазнало випробувань. У 13 років захворіла на серйозну недугу. Для дитини це було тяжке випробування, як і для її батьків. Цілий місяць вона щоденно сама їздила на променеву терапію через весь Київ від Воскресенки (де жила у двоюрідної сестри) до Куренівки в онкодиспансер. Дорога займала дві години трамваєм. Жила під страхом смерті. І саме лікування, і усвідомлення наслідків підірвали її здоров’я. За життя сотні разів лежала в лікарні. Та коли Бог забирає здоров’я, він дав інше – талант. Дякуючи творчості і друзям, колегам по перу, які її підтримували у тяжкі хвилини, долала життєві труднощі. Творчість, визнання і слава додавали сил.

Відносно недавно у Віри Дмитрівни майже повністю зник зір. Три роки письменниця майже нічого не бачила через розрив сітківки. Попри це, продовжувала писати, тримаючи смартфон за кілька сантиметрів від очей. Водночас доглядала за своїм чоловіком, який на той час пережив вже кілька операцій.

Попри всі випробування, Віра Дмитрівна не перестає працювати. Вона видає книги за власний кошт, часто друкуючи їх близьким та рідним на подарунок, щоб вони зберігали пам’ять про їхні спільні спогади. Її життя – це літопис, її творчість – це голос українського народу, що не змовкає, незважаючи на перешкоди.

Окрім художнього слова, має багато захоплень: колекціонування старовинних речей побуту, плетіння, вирощування квітів і подорожі. Багато подорожувала і прищепила цю любов дітям та внукам. Сама ж отримала це захоплення у спадок від баби Мар’яни, яка у 70 років побувала у Москві, а у 73 роки вирушила на Кавказ.

Книги Віри Дмитрівни – це пам’ять про покоління, про важливість культури та духовної спадщини. Вона переконана, що поки живе слово, доти живе нація. І поки є такі люди, як Віра Дмитрівна Холошвій, українська культура буде жити і розвиватися.