5 липня 2025 року в селі Пухівка на Київщині відбулося прощання з Героєм — Трубою Андрієм Петровичем, який віддав своє життя, захищаючи Україну. Йому було 45 років. Він загинув 11 червня 2025 року в Херсонській області, поблизу населеного пункту Клапая, під час виконання бойового завдання як старший навідник артилерійського відділення у складі 153 окремої механізованої бригади.
Проститися з Андрієм прийшли одиниці. І це — болісна несправедливість. Людина, яка свідомо пішла на фронт, щоб захищати кожного з нас, має бути проведена в останню путь із вдячністю та глибокою пошаною. Ми не маємо морального права залишати своїх захисників на самоті — ні за життя, ні після смерті.
Андрій Труба народився 8 листопада 1979 року в місті Києві, в родині робітників. Навчався в київській школі №141, здобув професію автослюсаря у профучилищі. Більше 15 років свого життя він присвятив роботі в ЖЕКу — у КП “Житлосервіс”, відділення №2.
У 2006 році одружився з чудовою жінкою Анною. В родині з’явилася донечка Марія, а через п’ять років — молодша Софія. Та справжнім випробуванням стала хвороба матері, після смерті якої Андрій переїхав у село Пухівка до батька. Тут він влаштувався працювати у супермаркет “Домашній”, і саме тут його застала війна.
Із перших днів повномасштабного вторгнення Андрій став до лав самооборони громади. А вже у січні 2023 року прийняв свідоме рішення вступити до Збройних Сил України. Його останні слова до батька були простими, але сильними: “Я йду, щоб захищати Батьківщину та дітей”. Та батькове серце не витримало — через два тижні після цього воно зупинилося.
Андрій відслужив півтора року у 32 окремій механізованій бригаді, після чого перевівся до 153-ї бригади. Він був досвідченим, надійним, дисциплінованим, поважаним побратимами. Усе, що робив — робив із повною віддачею. Таким його запам’ятають усі, хто знав.
Андрій Труба був доброю, чуйною та життєлюбною людиною. У нього залишилися дві доньки — Софія та Марія, сестра Світлана, тітки Софія та Галина. Він — не просто ще одне ім’я в переліку загиблих. Він — людина, яка могла б жити, виховувати дітей, мріяти, будувати. Але обрав нас.
Ми маємо не лише пам’ятати, а й дякувати. Наш обов’язок — підтримувати наших захисників, як живих, так і загиблих. Бо коли ми втрачаємо здатність бути вдячними — ми втрачаємо людяність.
Вічна пам’ять Трубі Андрію Петровичу!
