Богдан Олегович Бітік народився 12 січня 1977 року в Києві. З дитинства був різносторонньою, допитливою та надзвичайно активною людиною. Закінчив музичну школу, після чого вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Однак згодом зрозумів, що хоче обрати інший шлях, і вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де почав вивчати східні мови.
Саме цей вибір багато в чому визначив його подальше життя. Богдан отримав грант на дворічне навчання в Китаї. У вільний від навчання час викладав дітям англійську мову, а згодом працював у Сяменьському університеті. Саме в Китаї він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ерлією.
Богдан був справжнім поліглотом — володів англійською, китайською, індонезійською та в’єтнамською мовами.
Згодом подружжя переїхало до Індонезії, з якою виявилися пов’язаними понад два десятиліття життя Богдана. Там він започаткував власну справу з виробництва ротангових меблів, яка з часом переросла в успішний сімейний бізнес.
Одним із захоплень Богдана був кайтсерфінг. Для нього це було не просто хобі — він охоче ділився своїми знаннями та навичками з іншими, зокрема навчав кайтсерфінгу дітей.
Про характер Богдана особливо яскраво свідчить історія, яка сталася у 2010 році.
Кілька українок приїхали до Індонезії працювати моделями, однак потрапили до рук злочинців і фактично опинилися в сексуальному рабстві. Коли їхні рідні розпочали пошуки, справа дійшла до Інтерполу. Оскільки громадян України в Індонезії на той час було зовсім небагато, по допомогу звернулися до Богдана.
За словами його брата Бориса, Богдан практично самотужки знайшов дівчат, допоміг визволити їх та повернути в Україну. За цей вчинок у 2010 році він був відзначений державною нагородою Індонезії.
Незадовго до початку повномасштабного російського вторгнення Богдан повернувся в Україну.
Коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, залишатися осторонь він не міг. Його брат Борис працював шеф-кухарем у заміському клубі «Авантюрист» у селі Рожни та готував їжу для українських військових, які обороняли Київ і Броварщину. Богдан допомагав братові та розвозив готові обіди нашим захисникам на блокпости.
Згодом випадкова зустріч визначила ще одну важливу сторінку його життя.
Після однієї з поїздок Богдан опинився в Києві під час повітряної тривоги. Через обставини йому довелося залишитися на ніч у столиці. Саме в готелі він познайомився з італійським журналістом Коррадо Дзуніно.
Знання мов, відкритість, сміливість і здатність швидко знаходити спільну мову з людьми зробили Богдана незамінним помічником для іноземного журналіста. Так він почав працювати фіксером — допомагав організовувати роботу, домовлятися з людьми, перекладати та діставатися туди, де журналіст міг на власні очі побачити наслідки російської агресії.
Разом із Коррадо Дзуніно, журналістом італійської газети La Repubblica, Богдан працював у різних регіонах України, зокрема поблизу лінії фронту.
Завдяки роботі таких людей світ отримував можливість бачити й чути правду про війну росії проти України.
26 квітня 2023 року життя Богдана Бітіка трагічно обірвалося.
Того дня Богдан разом із Коррадо Дзуніно працював у районі Антонівського мосту поблизу Херсона. За свідченням родини, у момент обстрілу Богдан був без бронежилета.
Пролунав постріл. За розповіддю рідних, Богдан опинився між стрільцем і Коррадо, фактично закривши журналіста собою. Куля пройшла крізь тіло Богдана, завдавши смертельного поранення в легені, та поранила Коррадо.
Італійському журналісту, попри поранення, вдалося вибратися. Богдан загинув на місці. Йому було 46 років.
Після смерті Богдана його внесок у журналістику та допомогу іноземним кореспондентам, які висвітлювали війну в Україні, був відзначений і за кордоном. 9 вересня 2023 року Богдан Бітік був посмертно відзначений нагородою «Premio Caravella» від представників італійської журналістської спільноти.
Богдана поховали в селі Пухівка на Київщині, де мешкає його брат і з яким він був пов’язаний у період оборони Броварщини.
В Україні залишилися його мати, брат і племінники. В Індонезії — дружина та син Олександр, який сьогодні працює лікарем-стоматологом.
Життя Богдана Бітіка справді важко вмістити в кілька абзаців.
Музика і східні мови, Китай та Індонезія, викладання, власний бізнес, кайтсерфінг і навчання дітей, порятунок співвітчизниць, волонтерство під час оборони Київщини, а згодом — робота поруч з іноземними журналістами на війні.
Він прожив значну частину життя за тисячі кілометрів від України, побачив світ, знав його мови та культури. Але коли Батьківщині стало найважче — Богдан був удома.
Спочатку він возив їжу українським військовим на блокпости Броварщини. Потім допомагав іноземним журналістам показувати світові правду про війну. А свою останню поїздку здійснив поруч із людиною, з якою випадково познайомився під час повітряної тривоги в Києві.
Богдан Бітік назавжди залишиться в пам’яті нашої громади як освічена, смілива, вільна й небайдужа людина.
Людина світу, яка у найважчий для України час повернулася додому, щоб бути поруч і допомагати.
Світла і вічна пам’ять Богдану Бітіку.
13.01.1977 – 26.04.2023
