У ніч на 8 серпня 2026 року російська атака принесла в Пухівку одну з найстрашніших трагедій за весь час повномасштабної війни.
Близько 00:40 російські ударні безпілотники влучили у приватне домоволодіння. Двоповерховий житловий будинок був повністю знищений, виникла пожежа, пошкоджено господарські споруди та автомобілі. За повідомленнями правоохоронців і медіа, по будинку родини було завдано кількох ударів.
У цій оселі загинули троє членів однієї родини — Галина Петрівна Кучер, її чоловік Петро Кучер та їхній пʼятирічний онук Дмитро.
Маленького Дмитрика рідні називали Дімусіком. Для своєї родини він був сонечком — дитиною, яка дарувала тепло, любов і радість.
Його батько Олександр згадує, що під час повітряних тривог Дмитрик іноді запитував, чи може померти. Батько заспокоював сина, пояснював, що він ще маленький, але все одно потрібно ховатися.
Дитина мала б боятися темряви, а не повітряних тривог. Мала думати про іграшки, прогулянки та дитячі свята, а не про смерть.
8 серпня його життя обірвалося.
Разом із ним загинули його бабуся та дідусь.
Для сотень київських родин Галина Петрівна Кучер була не просто директоркою школи. Вона була педагогинею, наставницею та людиною, яка багато років формувала шкільні колективи.
Галина Петрівна очолювала ліцей №124 «Спаський» у Києві. Державні освітні реєстри підтверджують, що вона була керівницею цього закладу, розташованого на вулиці Спаській, 16.
Її професійний шлях розпочався з роботи вчителькою історії. Згодом вона стала заступницею директора з виховної роботи, очолювала педагогічний колектив іншого столичного закладу освіти, а з 1997 року керувала школою №124, яка згодом стала ліцеєм.
Для неї директорство не було просто посадою.
Колеги згадують її як мудру, принципову, чесну і водночас дуже людяну людину. Вона дбала про учнів, підтримувала педагогів, допомагала працівникам і створювала в школі атмосферу великої родини.
Її професійне життя було присвячене дітям.
І саме тому особливо боляче усвідомлювати, що її власне життя забрала російська війна.
Поруч із Галиною загинув її чоловік Петро.
Він працював електрозварником у комунальній сфері. Не мав гучної посади чи публічності, але був людиною тієї праці, на якій тримається кожна родина: відповідальною, працьовитою, готовою допомогти.
Разом із сином Олександром Петро власноруч облаштовував їхній будинок.
Це був їхній дім.
Місце, де збиралася родина. Місце, де росли діти й онуки. Місце, де маленький Дмитрик мав бігати подвір’ям, а його бабуся і дідусь — бачити, як він росте.
За одну ніч російський удар знищив цей дім і забрав трьох людей.
Олександр Кучер, син Галини та Петра і батько Дмитрика, тієї ночі втратив одразу трьох найдорожчих людей.
Він, його дружина та середній син залишилися живими, але отримали поранення.
Олександр розповідає про Дмитрика як про справжнє сонечко всієї родини:
«Він був сонечком у нашій родині, його тепло і любов, яку він проявляв до нас всіх, надихало далі жити і радіти».
Після трагедії чоловік говорить про біль, який важко описати словами.
«Я втратив життєву силу», — зізнається він.
Але водночас Олександр говорить про те, що має намір встановити всіх причетних до вбивства його родини.
Це не про помсту.
Це про відповідальність.
Про те, що за кожним повідомленням про чергову російську атаку стоять не просто цифри. За ними — конкретні люди, родини, домівки, дитячі голоси, плани на майбутнє.
Зазимська громада вже не раз переживала наслідки російських атак. Пошкоджені будинки можна відбудувати. Зруйновані господарства можна відновити. Вікна можна замінити, дахи — перекрити, стіни — звести знову.
Але людські життя повернути неможливо.
15 серпня відбулася прощальна церемонія із загиблими в м. Києві у ліцеї “Спаський” за адресою вул. Спаська, 16. Богослужіння пройшло в Свято-Воскресеньскому храмі с. Зазимʼя, а поховання – на новому кладовищі в с. Пухівка.
Зазимська громада висловлює щирі співчуття родині, рідним, друзям, колегам та всім, хто знав Галину, Петра і маленького Дмитрика.
Світла пам’ять.
Вічна пам’ять невинним жертвам російського терору.
