Хроніки війни. Позивний “Равіст”

Олійник Віктор Євгенович народився 4 січня 1986 року в селі Вороне Жашківського району Черкаської області (зараз Жашківська громада Уманського району).

До 4 класу навчався у Вороненській школі. Після розлучення батьків переїхав з матір’ю до сусіднього села Червоний Кут. Тут продовжив навчання і здобув повну середню освіту.

Відразу після школи Віктора призвали до армії. З 2004 по 2006 рік проходив строкову службу у в/ч 3001 Внутрішніх військ України у місті Києві. Відразу після прийняття присяги був відправлений навчатися на сержанта. Перебував на посаді командира відділення.

Помаранчева революція відбувалася перед його очима, хоча безпосередньої участі в ній не брав. Враховуючи, що військова частина знаходилася в центрі столиці, їхній підрозділ певний час ніс службу біля Центральної виборчої комісії, розмежовуючи прихильників Віктора Ющенка та Віктора Януковича, попереджаючи сутички між ними.

По завершенню строкової служби вирішив підписати контракт. Проходив навчання у школі прапорщиків у м. Золочів Львівської області. Перебував у службі охорони важливих об’єктів, обіймаючи посаду контролера контрольно-пропускного пункту.

В цей період Віктор винаймає житло в селі Погреби, де й знайомиться зі своєю майбутньою дружиною – Марією Бруєнко, з якою виховують двох синів (2010 та 2017 років народження).

Демобілізувавшись у 2009 році, продовжив свою трудову діяльність у міліції – в управлінні центрального апарату був завідуючим секцією конфіскованої зброї України.

У 2012 році Віктор звільняється з міліції та починає працювати в охоронній фірмі. Однак трудовий стаж тут був невеликий. Після вбивства охоронців в ТРЦ «Караван» змінюються вимоги до охоронних структур, зокрема, запроваджується необхідність мати ліцензію на спецзасоби, травматичну зброю. Через те, що фірма була невелика і небагата, задовільнити нові вимоги вони не змогли і тому припинили своє існування.

Віктор починає працювати водієм швидкої медичної допомоги (КО «Київмедспецтранс» в районі Куренівки).

Як і попереднього разу, Віктор був очевидцем також і Революції Гідності. Під час мітингів «швидкі» знаходилися поряд з Майданом Незалежності або біля медичних закладів, перебуваючи в повній готовності виїхати на виклик. Медики були зобов’язані допомагати представникам обидвох сторін. І це не завжди подобалося екіпажу. Хоча інколи вдавалося ігнорувати виклики до постраждалих «тітушок» та провокаторів, які створювали загрозу учасникам мирних зборів.

Після Революції Гідності почався перший етап російсько-української війни, який увійшов в історію під назвою «Антитерористична операція» (пізніше «Операція об’єднаних сил»).

Враховуючи свій військовий досвід, Віктор не міг залишатися осторонь. Броварський військкомат кілька разів відмовляв йому. Мабуть, це було спричинено тим, що близько 8 років чоловік прослужив в структурах МВС і практично всі його справи залишилися у відповідному архіві.

Під час чергової поїздки у військкомат Віктор на перекурі познайомився з молодим хлопцем, який сказав, що формується добровольчий батальйон і готується відправка в «Десну». Можна хоч зараз сісти в авто, поїхати на Чернігівщину, зайти до офіцерів і долучитися до добровольців. Всі бюрократичні процедури з військкоматом вже вирішують кадровики.

Віктор Олійник скористався цією підказкою. Так відбулася його друга мобілізація.

Хто пам’ятає 2014 рік, той знає, що тоді стан нашої армії був кепським. Зокрема, було важко з військовою формою. Так, спочатку привезли ніби новенький красивий однострій. Але, очевидно, що він більшість часу перебував на складах та лише інколи міг використовуватися на парадах. Тому після постійного щоденного носіння одяг почав розлазитися та рватися. Через це сильних вимог до однострою не було. Хто яку форму роздобув (купив чи волонтери привезли), у такій і ходив. З однакового були лише жовті стрічки на руках.

Найбільше тоді закривали очі на взуття, бо з ним була найбільша проблема. Тому дозволялося носити й кросівки. Віктор згадує, що нормальне взуття він отримав уже коли потрапив в АТО – волонтери привезли з Німеччини оригінальні берці бундесвери.

Легше було зі зброєю. Батальйон був забезпечений нею повністю.

Окрім того, навчання проходило дуже якісне. Можливо, навіть краще, ніж зараз. У нас місяць була теорія, потім півмісяця жили на полігоні в палатках, стріляли вдосталь. Тактичні навчання проходили як для боїв в місті. До такої окопної війни як зараз ми не готувалися, бо війна тоді була зовсім інша. Зараз іде акцент на дрони, а тоді велику роль відігравали бронетранспортери. На БТР-і в населений пункт заскочили, зачистили, закріпилися – молодці.

Також неабияк враховувалися знання та вміння людей під час розподілу їх на посади. Віктор згадує: «Так, були різні випадки, але щонайменше мій тодішній досвід показує, що попри складну ситуацію в армії, намагалися дотримуватися певної дисципліни та організованості».

У 20-х числах серпня 2014 року 25-й батальйон «Київська Русь» вирушив в зону бойових дій. Постійним місцем дислокації стало місто Дебальцеве.

На той час Віктор перебував на посаді начальника складу озброєння. Але, зрозуміло ж, що зі своїх прописаних обов’язків в армії військовий виконує менше половини. Посада – це лише те, за що ти відповідаєш. А воюєш ти як і всі. Тому й перше бойове хрещення він отримав разом зі всіма своїми побратимами.

Колона «Київської Русі» переміщалася на межі Донецької і Луганської області. Під час проїзду через міст, який вів у напрямку їх майбутнього місця дислокації, де знаходився блокпост з українськими нацгвардійцями з Першого Добровольчого батальйону, раптом почався обстріл із сусіднього села. Ворог рясно поливав вогнем наших воїнів, що свідчило про їхнє якісне закріплення в населеному пункті.

Колона прийняла бій, перебуваючи на марші. Далася в знаки якісна підготовка в «Десні» і розумний кадровий підбір. Колишні «афганці»-гранатометники та інструктори добре навчили своїх побратимів. Бійці «Київської Русі» швидко розгорнулися і дали відсіч крупнокаліберною зброєю. Добровольці-нацгвардійці пізніше згадували, що після цього ще кілька днів ходили по блокпосту як царі – так настрахали противника, яким, як говорили, були козаки Дрьомова.

Загалом же бій тривав хвилин десять, хоча відчувалося ще це була вічність.

На щастя, ця активна перестрілка була успішною для українських військових – ні загиблих, ні поранених з нашого боку.

Після бою колона продовжила рух і успішно доїхала на місце дислокації в передмісті Дебальцевого. Почали шукати житло, налагоджувати побут.

Завданням армії було тримати місто (зокрема, «Київська Русь» знаходилася з боку Ростовської траси). Здійснювалося чергування на блокпостах – тут постійно відбувалися атаки ворога та спроба увірватися до міста. Наші військові теж здійснювали штурми, намагаючись на «броні» увірватися в окупований населений пункт та відбити його у ворога.

У місті за порядком дивилася міліція та Національна гвардія.

В самому ж місті населення було. Але це переважно жінки, чоловіки старшого віку, літні люди.

Під кінець 2014 року – на початку 2015 року у Дебальцевому поступово почала з’являтися молодь, чоловіки призивного віку. Бувалі військові неодноразово наголошували, що потрібно звернути уваги на появу молоді. Не просто так це все. У відповідь же чули: «Все добре! Немає причин хвилювання. Це люди повертаються додому!».

Все ж застереження були небезпідставними. Під час наступу на Дебальцеве неабияку роль відіграв той супротив, який росіяни створювали всередині міста.

Українська армія покинула Дебальцеве 18 лютого 2015 року. Хоча є свідчення, що місто можна було утримати і не дати росіянам його захопити. Або, щонайменше, безпечно вивести українських захисників. Залишається багато питань. Чому танкам під час виходу з Дебальцевого було наказано вигрузити боєприпаси (і через це не було чим відбиватися від ворога під час їх обстрілів з боку села Логвінове)? Чому сказали, що будуть мінувати мости, але жоден міст не був замінований? Чому не утримали село Логвінове, яке було практично єдиним місцем для обходу української армії під час наступу на Дебальцеве?

Дуже багато «чому?», за які, на жаль, ніколи ніхто не відповість.

Деякі відповіді можемо отримати згодом. Один із жителів громади брав участь у боях на Дебальцевському плацдармі у складі 30 окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького.

Безпосередньо в цих подіях Віктор Олійник участі не брав. Перед Новим 2015 роком він з частиною батальйону перебував в «Десні», де готували техніку для повернення в зону бойових дій з метою посилення своїх побратимів.

Українська армія залишила Дебальцеве. Батальйон відступив в напрямку Світлодарської дуги в район Попасної, куди згодом повернувся Віктор.

Після другої ротації у «Десні» було встановлено меморіал, на якому було вказано 25 загиблих воїнів із 25-го батальйону «Київська Русь», які загинули під час боїв за Дебальцеве.

Під новому місці Віктор перебував не довго. Деякий час він перебував на реабілітації в селі Циблі після отриманої на війні трамв. Також вже підходив до завершення рік служби, що давало військовому право на демобілізацію.

Після звільнення з армії повернувся на «швидку». Потім працював на різних роботах. Напередодні об’єднання громади йому запропонували займатися комунальним господарством при Погребській сільській раді.

Настав 2021 рік. Тема повномасштабної війни все частіше з’являлася в інформаційному просторі. Побратими Віктора, які були краще обізнані у воєнних справах, говорили йому, що вторгнення буде.

Наприкінці 2021 року – на початку 2022 року громада поступово почала готуватися до можливої великої війни. Віктор брав у цих процес безпосередню роль. Зокрема, проводив невеликі навчання для бажаючих з користування зброєю – на шкільному макеті згадували як розбирати і збирати АК-74. Окрім того, обговорювався план дій в кожному селі. І це мало результати.

24 лютого 2022 року близько першої ночі Віктору зателефонував побратим і сказав, що росіяни вже прорвали державний кордон в Сумській області, почалися бої. Дружина запитала хто звонив. Віктор сказав: «Спи». І теж заснув, тому що розумів, що за кілька годин буде неспокійно і в нас.

З першими вибухами неподалік села Віктор зібрав речі і вирушив на попередньо визначене місце збору.

Варто зазначити, що спочатку Віктор був одним з основних координаторів оборони громади. Також завдяки збереженим зв’язкам з побратимами, які вже встигли обійняти високі посади в армії, чоловіку вдалося завезти в громаду значний обсяг зброї. Автомати та набої було поділено між всіма селами.

Майже відразу до координації та налагодження оборони долучився капітан Зарудний Богдан Васильович. В минулому військовий та учасник АТО. Враховуючи досвід, компетентність, звання та авторитет серед добровольців, саме Богдана Васильовича було обрано командиром Добровольчого формування Зазимської територіальної громади №1. Варто зазначити, що через певний час після мобілізації Зарудний очолив 308 батальйон радіоелектронної боротьби, в якому проходить службу понад 100 чоловіків і жінок з Придесення.

Після звільнення Київщини ДФТГ продовжувало свою діяльність. Добровольців поступово почали мобілізувати для захисту України. На той час сформувалася дієва група швидкого реагування, до якої входив Віктор. Тому чоловіки вирішили разом іти до війська.

Так почалася третя мобілізація Віктора Олійника.

На той час формувався 55 батальйон під командуванням побратима Віктора. В травні 2022 року група у повному складі вирішили вступити до його складу.

Протягом кількох місяців батальйон проходив підготовку. Однак на схід його так і не відправили. Попри обіцяну техніку та озброєння, батальйон мав їхати в зону бойових дій лише з автоматами і на автобусах столичних маршруток. Командир відмовився везти хлопців з таким матеріально-технічним забезпеченням. У військових навіть бронежилетів необхідної якості не було. За такі дії комбата було знято і призначено іншого. На останньому шикуванні всі військові виступили за повернення свого комбата або розформування батальйону. Батальйон розформували. Військових перевели в резерв і поступово розподілили по різних підрозділах. За воїнами надовго закріпили славу ухилянтів, наркоманів та алкоголіків. Хоча такими вони не були. Більшість з 55 батальйону – це колишні бійці «Київської Русі».

Віктор з іншими придесенцями наприкінці літа 2022 року потрапили до 252 батальйону. Після підготовки та злагодження на початку зими 252 батальйон вирушив на схід в район Кремінної (Кремінного лісу). Тут чотири місяці батальйон стояв на першій лінії оборони. Не все було так, як обіцяли. Але важливо, що була зброя, вже підготовлені позиції та пройдено якісне навчання.

Віктор так згадує цей період: «Ми сиділи на позиціях; у нас летіло все, що хотіло; на нас їхало все, що хотіло. Боєзіткнення кожен день і по кілька разів на день. І немає різниці яка погода».

Після ротації, орієнтовно в червні 2023 році, батальйон перемістили в Бахмут. На той час Віктор виконував обов’язки головного сержанта роти забезпечення.

Тут батальйон пробув недовго. Були значні втрати і так неповного батальйону. (Хоча на паперах «штатка» була заповнена повністю). Докомплектація підрозділу проходила важко. Згодом батальйон перевели під іншу бригаду. З початку 2024 року військові без ротації перебувають на кордоні у Сумській області (хоча перед цим були два місяці на Харківщині, а згодом взяли участь в операції в Курській області).

Через старі травми, які все сильніше почали нагадувати про себе, Віктор демобілізувався наприкінці 2024 року. І з 1 вересня 2024 року почав працювати в сільській пожежній команди Зазимської громади.

Віктор активно допомагає військовим, зокрема, своїм побратимам з 252 батальйону.
___________

Ми зацікавлені в збереженні в пам’яті наступних поколінь історії російсько-української війни та її учасників – жителів Придесення. Щонайменше раз в місяць на сайті громади будуть публікуватися статті про військових з громади.
Наша короткострокова ціль: збір розповідей про людей, які брали участь війні і зараз вже демобілізовані.
Наша довгострокова ціль: після завершення війни упорядкування книги розповідей про всіх, хто брав участь у захисті України.
Приєднуйтеся. Підказуйте. Діліться думками та своїми розповідями.

Попередній запис
Про податки в 2025 році
Наступний запис
Форми народовладдя в місцевому самоврядуванні
Вам також може сподобатися
Меню