Субота 2 грудня 2023 року. Центр Погребів переповнений людьми та автомобілями. На дорозі лежать квіти. Такого масового зібрання село, мабуть, не бачило ніколи. На жаль, причина цьому зовсім не святкова. Зібралася велика кількість людей, щоб провести в останню дорогу воїна, який без жодних перебільшень заслуговує на звання Героя.
Негода Микола Вікторович народився 13 лютого 1978 року в селі Погреби. Окрім Миколи, батьки Віктор та Галина ростили ще старшого сина Олександра та меншу доньку Ольгу (яка, до речі, менша рівно на 5 років, так як народилася 13 лютого 1983 року).
Навчався чоловік в Погребській школі. Вищу освіту здобув в Київській державній академії водного транспорту імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
Працював в річфлоті, відвідавши багато країн в басейні Середземного моря та річки Дунай. Професійне минуле закарбувалося в прізвиську «Морячок», за яким місцеві могли вирізняти Миколу Вікторовича серед інших представників найпоширенішого в селі прізвища Негода та роду Кадибка.
Пізніше чоловік працював механіком на заводі Coca-Cola. Потім обіймав посаду директора сервісного центру фірми «Мадек». Згодом підприємницька діяльність на фірмі «Білона». Тривала трудова діяльність в сфері ремонту і технічного обслуговування електричного устаткування зробили Миколу Вікторовича одним з кращих знавців генераторів, особливо дизельних.
З початком повномасштабного вторгнення росіян в Україну Негода Микола долучився до місцевої самооборони, на основі якої згодом утворилося Добровольче формування Зазимської територіальної громади №1. Після звільнення Київщини чоловік разом з іншими учасниками місцевої оборони вирішили вступити до лав Збройних Сил України, щоб продовжити витіснення ворога з нашої держави. П’ятеро товаришів обрали 20 окремий батальйон спеціального призначення, куди Миколу Вікторовича було призначено на посаду водія-механіка. За словами побратимів, під час першої поїздки на схід в серпні 2022 року, дізнавшись про досвід Негоди Миколи, десятки військових підрозділів звернулися до нього з проханням відремонтувати їхні генератори.
Після ротації та нетривалого відпочинку Микола Вікторович перевівся до 23 окремого батальйону спеціального призначення, в штурмову роту, де в звані молодшого сержанта був призначений на посаду заступника командира бойової машини-навідник-оператор спеціального призначення. З цим підрозділом він відправився в бойову частину під місто Бахмут, де героїчно нищив ворога. Протягом року військовий був поранений щонайменше двічі. Одне з поранень біля пахової зони від отримав від пострілу снайпера. Як переказували очевидці, снайпер, ймовірно, навмисно поранив Миколу, сподіваючись, що йому на допомогу кинуться інші воїни, в яких можна було б теж поцілити. Але поранений воїн заборонив побратимам наближатися до себе і самостійно зміг переміститися в більш безпечне місце.
Після відносно швидкого лікування та майже без реабілітації чоловік повернувся в зону бойових дій, тому що «там мої хлопці». А російську кулю, витягнуту з тіла (на фото), воїн вважав талісманом.
Микола Вікторович був хорошим військовим. Добре орієнтувався на місцевості навіть в темну пору доби. Був безстрашним та цілеспрямованим. Цьому підтвердженням є одна історія, яка сталася під Бахмутом. Йшов бій українських воїнів проти окупантів. Ворог безжально атакував. Захисники отримали наказ покинути позицію. Воїни відступили, аж раптом по рації лунає: «Чому ви не відступили? Був же наказ!» «Так ми й відступили», – відповіли військові. «То хто ж тоді там веде бій!?» – послідувало не менше здивування. Виявляється, що Микола Вікторович вирішив залишитися на позиції та продовжити «поливати» ворога вогнем з кулемета. Наступ росіян вдалося зупинити та втримати позицію. За цю звитягу позиція отримала назву «Гугл». За світлий розум та досвід побратими дали Миколі Вікторовичу позивний в честь популярної пошукової системи.
В одній з телефонних розмов 22 листопада з волонтером та військовим Башаком Богданом Микола Вікторович сказав «Не дочекаються!», маючи на увазі загрозу своєму життю. Однак вихід на позиції 26 листопада був для воїна останнім. Наступного дня, 27 листопада 2023 року, поблизу населеного пункту Іванківське Бахмутського району Донецької області Негода Микола Вікторович загинув від ворожої гранати, прикриваючи відхід своїх побратимів.
У військового залишився син Олег 2003 року народження, якого Микола Вікторович дуже любив та пишався його успіхами в плаванні, серед яких також чемпіонство України серед юніорів. В різний час воїн проживав в Погребах та в Зазим’ї, де побудував для родини новий будинок.
Негода Микола Вікторович мав багато родичів та друзів, які його любили та поважали. Як кажуть священники, людина жива, поки про неї пам’ятають. Людина жива, поки пам’ять про неї живе в наших серцях.
Вічна пам’ять Негоді Миколі Вікторовичу! Герої не вмирають!
